Реферат: Політика та релігія

К а ф е д р а п о л і т л о г і ї

Р Е Ф Е Р А Т

на тему: « Політика та релігія »

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Релігія й церква як суб'єкти політики;

2. Релігійно-клерикальні доктрини сучасності;

3. Особливості міжконфесійних відносин в Україні;

ЗАКЛЮЧЕННЯ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Матеріали для даного реферату– це підібрані з літературних джерел, опублікованих у видавництвах або взяті взяті зі сторінок інтернету.

Корінні зміни, що відбуваються сьогодні у світі, важко собі уявити без участі релігії, зокрема без її впливу на поглиблення тенденції політизації народів. Звичайно ж, масштабність і глибина прояву цієї тенденції в кожній країні має свої особливості, оскільки відомо, що загальне діалектично відтворюється через особливе і навпаки. Такий підхід дає змогу краще розібратися в тих процесах, що відбуваються як у релігійному, так і в церковному житті, глибше з'ясувати взаємовплив політики і релігії.

1. Релігія й церква як суб'єкти політики

Важливість з'ясування того, чому релігія і церква є суб'єктами політики, зумовлена підвищенням ролі цих двох соціальних явищ у формуванні політичної свідомості, узагалі політичної культури. Кожна з існуючих сьогодні у світі релігій має своїх носіїв, які й виступають суб'єктами політичного процесу: церкви, мечеті, конфесії, релігійні громади, релігійні організації, секти, що вірують, і т.п. Для кожного з цих суб'єктів політичного процесу характерна така риса, як політична суб'єктність. Остання виявляється в тому, що релігійні організації не тільки безпо­середньо беруть участь у політичному житті, а й широко залу­чають до виконання соціально-політичних завдань світські організації (політичні партії, профспілки, молодіжні організації і т. ін.), і навіть створюють їх.

Загалом політична суб'єктність релігійних організацій обумов­лена двома обставинами: перша пов'язана з виконанням релігією однієї з найважливіших своїх функцій — зберігання і підтриму­вання встановлених у суспільстві цінностей, друга — з необхід­ністю посилювати ідеологічний вплив віруючих на політичні процеси, що відбуваються в державі, ширше залучати людей суспільства у свою релігію і в активну релігійну діяльність.

Оскільки сьогодні вплив релігії на суспільну свідомість небезпідставно прирівнюється до засобів масової інформації, то стає зрозуміло, чому політики завжди ведуть безкомпромісну боротьбу за віруючих у всіх країнах світу, у тому числі й в Україні.

В історії людства ідеал Бога — головна і самоцінна ідея релігійної віри, оскільки для основної маси віруючих вона пов'язується з проблемою сутності людського життя, з природним бажанням людини бути завжди щасливою, а отже, і політично незалежною. Тому ідею Бога навіть і сьогодні важко замінити якоюсь іншою, привабливішою і глибшою. Є підстави стверджувати, що релігійна свідомість була однієї з перших форм суспільної свідомості і пов'язувалася, насамперед, з інстинктом самозбереження людини, духовним очищенням її. Тому майже завжди й у всіх відомих культурах релігія була в епіцентрі соціальних і політичних подій, господарських процесів, а отже, і справляла визначальний вплив на духовну ситуацію часу.

Є немало підстав стверджувати, що з самого початку зародження релігійних вірувань взаємопроникнення релігійних і політичних засад було ще вагомішим, оскільки релігійні і політичні функції в ранніх суспільствах не були розділені. У таких суспільствах політичний аспект їхнього життя виявлявся в контролі і підтримці відповідної соціальної, у тому числі й релігійної, поведінки членів роду. Контроль і примус здійснювався шляхом регуляції звичок, звичаїв і за допомогою таких методів, як колективний осуд зло­чинця, позбавлення родинної підтримки, вигнання з родин і т. ін. За своїм основним змістом такі засоби впливу на людину були ритуальними, більшою мірою релігійними, оскільки реалізація їх супроводилася широким використанням релігійних обрядів, символів тощо.

Згодом релігійні і політичні інститути, що були, по суті, об'єднані в єдине ціле, трохи усамостійнилися. Саме в цей період релігія і політика як дві самостійні сфери соціальної дійсності розробляють свої системи цінностей і вірувань (ритуали, звичаї, основоположення), формують свій професійний прошарок — релігійну і політичну еліти. Формівна політична система функціонує в руслі тих, у тому числі і релігійних, цінностей, що традиційно склалися в суспільстві. Більше того, для утвердження політичної системи політична еліта залучає релігійну еліту для того, щоб легітимувати встановлений політичний лад. Релігія освячує порядок від імені Бога, а нерідко і сама виступає основою державної влади. На цьому ґрунті виникають довготермінові зв'язки релігійної і політичної еліт, які, хоч і у видозміненому вигляді, зберігаються й сьогодні.

Політична історія зберегла чимало прикладів, коли той чи інший правитель ( цар чи князь) виступає як представник Бога на землі, син Бога, втілення Бога чи пророка і т. ін. Іноді релігійні культи ставали основою створення державних структурна ці, у свою чергу, брали на утримання релігійних діячів. Усе це вказує на те, що жодна політично значуща подія не відбувалася без участі релігії. Однак це не означало, що релігія домінувала над політикою. Практично ні антична Греція, ні античний Рим не зіштовхувалися із загрозою узурпації політичної влади релігійною елітою.

Помітна зміна усталених взаємин політичних і релігійних систем відбулася в період виникнення світових релігій — буддизму, християнства і, до певної міри, ісламу (див. схему 9). За своїм основним змістом ці релігійні течії є універсальними, оскільки їхні віровчення ґрунтуються не тільки на багатовікових суто релігійних, а й на політичних традиціях народів різних регіонів світу. Нижче проведений аналіз виникнення світових релігійних течій є наочним тому підтвердженням.

Найстарішою серед релігійних течій є буддизм (6 ст. н. є.). Ця релігійна течія виникла в Стародавній Індії. Сьогодні ж основна маса буддистів зосереджена в країнах Центральної, Південної і Південно-Східної Азії. У буддизмі відправляння культів досить просте, оскільки миряни не беруть участі в богослужіннях. Культ відправляють ченці, які читають буддійський канонічний текст із релігійно-філософського збірника Стародавньої Індії — із Сутри. Буддизм має дві гілки: хінаяна і махаяна. Хінаяністи вшановують Будду не як божество, а як людину — великого вчителя. Махаяністи, навпаки, вважають Будду своїм Богом. Одним із найвпливовіших відгалужень махаяністів є ламаїзм, що виник у Тибеті у 12—14 ст., а потім поширився серед монголів, бурятів і калмиків. Найхарактернішою соціально-політичною рисою ламаїстів є беззаперечне підкорення духовній і світській владі. Таке підкорення передбачено самим вченням буддизму, оскільки виходить із того, що будь-які зв'язки, у тому числі і соціальні — це зло. Звичайно, є немало віруючих, які беруть активну участь у громадсько-політичному житті.

А християнська віра пов'язується з іменем Бога-людини — Ісуса Христа (І ст. н. є.). За своєю чисельністю сьогодні християнство є найбільшою світовою релігією, вона має своїх послідовників у багатьох країнах світу.

Світоглядні засади християнства визначено у головній книзі — Біблії. Ця книга складається з двох частин: Старого і Нового заповітів. Іудейська релігія визнає тільки Старий заповіт, а християнська вважає всі із 77 книг Біблії священними, тому всі віруючі повинні дотримуватися їхнього змісту. Християнська віра ґрунтується на положенні, що Біблія є головною книгою, книгою книг, у якій кожна людина може знайти відповіді на багато (а то й на всі!) питань, що її хвилюють.

Соціально-етичні засади християнства сприяли його перетворенню на світову релігію, а церкви, що презентували це вчення, проявили неабияку здатність пристосовуватися до різних соціально-політичних систем. Так, у 4 ст. християнство було державною релігією Римської імперії, в середні віки християнська церква освячувала феодальний лад, у 19 ст. пристосувалася до умов капіталізму і підтримала буржуазію, а в каш час намагається (і не без успіху!) модернізувати свої догмати відповідно до змін, які сталися в світі. І це за умов розколу християнства на кілька течій, найбільшими серед яких є католицизм, православ'я та протестантизм. Основою появи кожної з цих течій були не релігійні відмінності між гілками християнства, а політичні мотиви, пов'язані, насамперед, з бажанням окремих духовних пастирів мати вищу церковну посаду, а отже, і відповідну владу. Це є ще одним свідченням того, що ні православна, ні католицька, ні протестантська церкви ніколи не були й об'єктивно не можуть бути поза політикою.

Поява ісламської віри пов'язується з іменем Мухаммеда (6 ст. н. є.), якого було проголошено найвеличнішим пророком, посланцем Аллаха. Сьогодні іслам поширений у країнах Близького Сходу та в африканських країнах і відіграє політичну роль у їхньому суспільно-політичному житті. Головною святою книгою мусульман є Коран. Мусульманське вчення захищає приватну власність, майнову і соціальну нерівність, рабство, приниження жінки тощо. Життя мусульман регулюється законами шаріату. Ісламську віру поділено на дві головні течії: сунізм і шиїзм. Якщо сунізм може допускати вільне тлумачення Корану, то шиїзм будь-яку довільність у цьому плані категорично забороняє.

Історія виникнення всіх світових релігій свідчить, що, незважаючи на нерідко дуже жорстку внутрішню боротьбу всередині кожної із цих релігій, конфлікти між церковною і світською владами не призводили до тривалих непорозумінь, навпаки, кожна із них використовувала іншу у своїх інтересах.

Світська влада нерідко використовувала релігійні гасла, під якими здійснювалися значні соціаявно-політичні зрушення і навіть національно-визвольні революції, завойовницькі війни і політичні перевороти. У свою чергу релігійні діячі нерідко не без допомоги світських правителів ставали загальновизнаними народними ватажками, реформаторами, державотворцями і політиками. Усе це створювало передумови для налагодження всередині країн тісних політичних взаємозв'язків світських і релігійних систем з пріоритетом перших. Але історія християнства зафіксувала випадок, коли релігія намагалась утвердити свою першість. Це було в епоху Середньовіччя, коли, з одного боку, спостерігався сильний вплив релігійно-церковної організації влади в суспільстві, а з іншого — відбувалися розпад Римської імперії й становлення національно-територіальних держав.

Піпін, який став у 751 р. королем франків, при сходженні на трон для обґрунтування своєї влади прийняв так зване церковне помазання. Цей крок на довгий період (до 16 ст.) змінив взаємини між християнством і державою, на чолі якої відтепер стояв "помазаник Божий". Приймаючи благословення на владу і підтримку з рук церкви, спираючись на духовну легітимацію, монарх відмовився від принципу першості світської влади. Ця подія, хоч і мала величезне значення, була все-таки особливим випадком, а не загальним правилом.

І нині залишається актуальною проблема взаємовідносин політики і релігії, зокрема, при визначенні місця і ролі релігії в політичній системі суспільства (див. схему 10). У різних полі­тичних системах релігія та її організаційні інститути відіграють неоднакову роль. У деяких країнах релігія виступає як самос­тійний суб'єкт не тільки духовного, а й політичного життя. Найхарак­терніший приклад цього надає католицька церква. У столиці Італії Римі є невелике місто-держава Ватикан, яка не тільки має своє самостійне політичне управління, а й є світовим центром католициз­му. Вся повнота влади у цій державі і церкві зосереджена в руках папи римського, який шанується католиками як намісник Христа на землі і наступник апостола Петра. Католицька церква традицій­но претендує на особливий статус у політичних системах країн, де живуть віруючі-католики. У середні віки служителі католицької церкви роздавали корони і боролися за владу як духовним, так і світським мечем; у 19 ст. організовували хрестові походи проти лібералізму і соціалізму, а у 20 ст. — проти комунізму. З цією метою вони ініціювали створення християнських політичних партій і громадських організацій. Католицизм підтримує програмні нас­танови консервативних партій, а в Німеччині керується настановою К. Аденауера — робити політику за допомогою релігії.

У сучасних умових католицизм запропонував нову модель розбудови взаємовідносин з політичною системою. В основу цієї моделі покладено тезу про необхідність подолати "політичний клерикалізм", тобто домогтися деполітизації церковного життя.

Реалізація цього надзавдання передбачає:

— ретельне дотримання положення про відокремлення церковної
влади від політичної, загалом від соціальної суспільної системи;

— відмову від будь-яких державних привілеїв і використання
у власних цілях державної влади;

– широке використання принципів плюралізму;

— визнання права на альтернативу при розв'язанні основних
політичних і соціально-економічних проблем.

У більшості країн сьогодні церква і релігія тісно взаємодіють з органами державної влади, а іноді вони є складниками політичної системи суспільства. Такий статус ставить їх у ранг державних релігій. Приклад такої подає англійська церква. В Ісландії, Данії, Швеції та Норвегії державний статус має лютеранська єванге-лістська церква.

У мусульманських країнах державний статус має іслам. У таких державах інші конфесії та релігійні групи не користуються державною підтримкою.

Політична історія знає немало таких країн, у яких релігія і церква конституційно відокремлені від держави, однак тісно взаємодіють між собою, зокрема й у сфері політики. Такі релігії, а відповідно і церкви, мають статус громадських організацій і діють відповідно до визначених їм меж. Так звані громадські релігіїстворюються переважно у державах, які надають громадянам право на свободу вибору тієї чи іншої віри при одночасному захисті права невіруючих громадян. Такі релігії звичайно відіграють важливу роль у політичному житті своїх держав, активно включаються у виборчий процес, у політичне структурування суспільства, відкрито висловлюють своє ставлення до уряду і тим самим впливають на політичну поведінку людини.

Подібні взаємовідносини релігійних і політичних структур характерні для таких держав, як США, Німеччина, Франція, Україна та ін.

Специфічними є взаємовідносини релігії і церкви, з одного боку, і політичної системи — з іншого, у державах з теократичними і тоталітарними режимами.

Згідно з теократичною моделлю світська влада або об'єднується з релігійною, або ж навіть усувається від управління державою, а тоталітарна модель, навпаки, передбачає не тільки відсторонення релігійної влади від управління державними справами, а й своє втручання у діяльність церкви. Характерною рисою обох цих моделей є радикалізм.

Найяскравіший приклад теократичної моделі зафіксовано в Ірані за часів правління аятоли Хомейні, який розробив концепцію "велайте факіра"' (влади факіра), яка обґрунтовує необхідність ліквідації світської влади в державі з метою надати суспільству дійсно ісламського характеру шляхом створення свого роду мусульманської общини — держави. Прихильність політичних режимів багатьох мусульманських країн до ісламу — не зовнішній атрибут, а частина соціальної психології, засіб політичної мобілізації мас, обґрунтування панівної нині в цих країнах політичної моделі.

А класичний приклад тоталітарної моделі зафіксовано в період існування радянської політичної системи. Згідно з цією моделлю церква по суті перестає існувати як самостійна величина. І це за умов, коли офіційно було задекларовано відокремлення церкви від держави.

Стан розвитку політичних систем у сучасних суспільствах здебільшого не потребує своєї легітимації з боку релігії і церкви, однак у низці країн така форма легітимації ( у вигляді певного ритуалу чи традиції) усе ж поки що зберігається. У цьому врешті-решт зацікавлені обидві сторони. Релігійні конфесії зацікавлені в даній церемонії, оскільки вони надають можливість розширити свій вплив на політичне життя в країні. Церковні служителі всіх конфесій добре розуміють, що участь у подібних церемоніалах будь-якого рівня поглиблює їхній вплив на суспільні відносини, зміцнює їхні контакти з державною владою. У свою чергу, підтримані релігійною владою державні правителі одержують свої "дивіденди", оскільки така підтримка їх означає не просто духовне благословення, а й всіляку підтримку з боку такого важливого інституту, яким є сьогодні церква. Нерідко церква, надаючи таку підтримку, використовує суто політичні засоби, вона може карати або засуджувати невгодні їй режими, а іншим виявляти свої симпатії і надавати всіляку допомогу.

Звичайно ж, в основі взаємопідтримки державної і церковної влад покладені певні, і насамперед політичні, інтереси. Оскільки ці інтереси постійно перетинаються, то така взаємопідтримка і взаємодія є очевидною. Тому встановлення конструктивної співпраці між релігійною і державною владами є однією з важливих передумов зміцнення державності і збереження міжконфесійного миру й міжнаціональної злагоди в будь-якій багатонаціональній за складом свого населення країні. З'ясування діалектики стосунків держави і церкви вкрай необхідне, оскільки воно дає змогу краще зрозуміти ті політико-релігійні процеси, що відбуваються нині в Україні, — релігізацію політиків і політизацію священнослужителів церков.

Сьогодні релігія перетворилася з об'єднувальної сили сус­пільства на одну із сфер його життя. Релігія існує поряд з полі­тикою, наукою і мистецтвом. Вона залучається до політичного життя більше як мотивація поведінки індивідів та груп людей, які є віруючими, або релігійних організацій. Тінь релігійного завжди накинута на політичний організм влади. Не можна забувати, що людська свідомість базується на великій різноманітності досвіду, вміщуючи і досвід релігійний. У цьому контексті об'єктивно релігія виступає як суб'єкт політики, як одна з форм організації людей, поряд з національними, класовими, місцевими об'єднаннями, кожне з яких спроможне прискорити або загальмувати процес розвитку суспільства. Глибше пізнати діяльність релігійних організацій як суб'єктів політики можна шляхом визначення функцій і розкриття їхнього змісту.

У комплексі таких функцій виділимо найзначущіші — світоглядну, компенсаторну, комунікативну, регулятивну, інтегративно-дезінтегративну і легітимно-делегітимну (схема 11). Самі назви функцій указують на певну взаємодію, взаємо­проникнення релігійного і політичного.

Світоглядну функцію релігія реалізує завдяки наявності в ній відповідних поглядів на людину, суспільство та природу. Релігійний світогляд вміщує світорозуміння (пояснення світу в цілому і окремих процесів зокрема), світовідчуття (емоційне прийняття і заперечення) і світосприйняття (оцінка). Релігія реалізує світоглядну функцію, завдячуючи тому, що наділяє змістом наявне буття людини, надаючи тим самим тому, хто вірує, можливість вирватися, хоч би в уяві, за межі нудної реальності, підтримує надію на досягнення світлого майбутнього, на позбавлення від страждань, нещастя, самотності і морального падіння.

Компенсаторна функція релігії заповнює обмеженість, залежність, безсилля людей у плані уяви, перебудови свідомості та об'єктивних умов існування. Реальне пригнічення долається "вільністю духу", соціальна нерівність перетворюється на "рівність" у гріховності, у стражданнях; церковна добродійність, милосердя, піклування, перерозподіл доходів пом'якшує нещастя знедолених; розрізненість та ізоляція компенсується "братством у Христі" в общині.

Комунікативна функція релігії здійснюється через спілкування людей як у нерелігійній, так і в релігійній діяльності, охоплюючи процеси обміну інформацією, взаємодії, сприймання людини людиною. Можна назвати два рівні спілкування. Один з них — рівень спілкування віруючих між собою. Таке спілкування об'єднує людей однієї віри в моральну спільноту. Другий рівень — спілкування віруючих із "священним" (Богом, ангелами, святими, душами померлих тощо), яке виступає як посередник спілкування між людьми за допомогою священних обрядів та ритуалів. Соціальне життя за своєю природою — колективне. Зв'язок, який об'єднує членів групи з "Вищою силою", що втілюється в ритуальній діяльності, в спільних обрядах, які супроводжують народження, шлюб, смерть та інші моменти людського життя, — усе це закріплює почуття групової солідарності.

Регулятивна функція релігії полягає в тому, що за допомогою певних ідей, цінностей, настанов, стереотипів, суджень, традицій, звичаїв, інститутів здійснюється управління діяльністю і відносинами, свідомістю та дією індивідів, груп, общин. Велике значення тут має система норм у вигляді релігійного права і моралі, зразків і прикладів для наслідування, зацікавлення і покарання як у реальному, так і в потойбічному житті. Особливо слід відзначити цю функцію як дієву силу щодо сім'ї. Зв'язок сім'ї й релігії бере свій початок у стародавньому періоді історії інституту родини. І сьогодні релігія залишається регулятором і легітиматором сімейних відносин

Особливе місце в розумінні зв'язку релігії, суспільства і політики займає інтегративно-дезінтегративна функція релігії. В одному значенні вона поєднує індивідів, групи й інститути, а в іншому — роз'єднує їх. У першому випадку потрібно виходити з того, що міцну суспільну інтеграцію й стабільність можна забезпечити тільки за допомогою духовно-культурних чинників — системи ідей, цінностей і значення символів. Релігія в цьому плані і є універсаль­ним чинником, без дії якого суспільство як певне духовно-культурне ціле функціонувати не може. Інтеграція сприяє стійкості, збереженню стабільності особи, окремих соціальних груп, установ і суспільства в цілому. У вужчому значенні інтегративна функція виконується в тих межах, у яких визнається більш чи менш спільне віросповідання. Але якщо в релігійній свідомості і поведінці особи виявляється неузгодженість тенденцій, якщо в соціальних групах і суспільстві існують різноманітні конфесії, які взаємопротистоять, а тим більше, якщо це проявляється всередині однієї конфесії, як це ми бачимо в Україні в православ'ї, то тут релігія стає чинником дезінтегративним, виконує дезінтегративну функцію.

Легітимно-делегітимна функція означає узаконення деяких суспільних порядків, державних, політичних, правових та інших інститутів і відносин, норм і зразків як належних або, навпаки, ствердження неправомірності якихось із них.

Жодна політична система не може існувати, якщо не забезпечена легітимована дія, якщо її діяльністю можна довільно варіювати. Необхідно додержуватися певних узаконених зразків поведінки. При цьому йдеться не просто про нормативний порядок у суспільстві (це — функція правової системи), а про легітимацію, тобто обґрунтування й узаконення існування самого нормативного порядку. Йдеться не про дотримання якогось закону, а про ставлення до закону в принципі, тобто про те, чи існує і чи треба брати до уваги якесь визначення у вигляді закону, яке обмежує людину. Іншими словами — чи все можливо і чи все дозволено?

2. Релігійно-клерикальні доктрини сучасності

Поряд з такими суспільно-політичними доктринами, як консер­ватизм, лібералізм, соціал-демократизм, марксизм і націоналізм, існує і клерикалізм (від лат. сіегісаііз — церковний).

У різні історичні періоди, залежно від місця та ролі, що визначали становище релігії і церкви в суспільстві, клерикалізм поставав у різних формах — від участі духівництва у здійсненні державної влади в коаліції з іншими політичними силами до претензій на домінуючу роль релігії, церкви і кліру в державі. Що стосується останнього, клерикалізм виступає у своїй теократичній формі, притаманній переважно рабовласницьким і феодальним суспільствам.

У сучасному розумінні клерикалізм як суспільна течія склався в 19 ст. Його поява пов'язується з Великою французькою революцією, яка завдала відчутного удару по економічній могутності католицької церкви і по її впливу на суспільство. Довгий час церква відкрито протидіяла цьому, однак врешті-решт змушена була змиритися зі своїм новим статусом і почати співробітництво зі світською владою. Ідеологічні засади такого співробітництва було визначено в енцикліці римського папи Лева XIII"Про нові речі" (1891).

У цьому документі визначається модель соціального устрою держави, яка повинна ґрунтуватися на ідеалах християнської демократії. Остання передбачає співробітництво між класами й народами; ліквідацію суперечностей між працею і капіталом і т. ін. В енцикліці папи церква представлена як захисник інтересів усіх людей — як багатих, так і бідних, нерівність визнається як природний закон, а тому треба з нею змиритися і припинити будь-яку взаємну боротьбу.

У 1991 р., тобто через 100 років після виходу енцикліки Лева XIII, папа Іоанн Павло II випустив нову, ювілейну енцикліку "Сотий рік", у якій проголосив дальший розвиток доктринальних підходів Ватикану, доповнивши їх необхідністю активнішої участі католицької церкви в захисті прав і свобод людини, у зміцненні й поглибленні християнської демократії. В енцикліці модернізується ставлення церкви до загальнолюдських проблем, зокрема, визначається необхідність зміцнювати солідарність між усіма народами, між віруючими й атеїстами в ім'я збереження миру на Землі, засуджуються війни, використання зброї масового знищення. Енцикліка надає католицькій церкві більші права при встановленні контактів з іншими релігіями та віросповіданнями. Отже, хоча католицька церква продовжує визнавати істинно християнським лише своє вчення, вона може встановлювати дійове співробітництво з іншими християнськими віросповіданнями і релігіями. Сьогодні, як і в минулому, справедливим залишається твердження, згідно з яким папські енцикліки є не тільки ідеологічними документами Ватикану, а й основним ідеологічним джерелом християнської демократії — однієї з найвпливовігаих політичних течій сучасності. Саме на основі християнської демократії переважно формуються політичні партії клерикального спрямування.

Процес клерикалізації суспільного життя — явище не суто християнське. Клерикалізуються і представники інших вірувань. Особливо активно клерикалізуються окремі послідовники ісламу, які живуть у 52 країнах світу. У деяких країнах Азії і Африки ісламська віра проголошена ідеологічною основою функціонування держав. І це незважаючи на те, що кожна з цих країн має свою політичну орієнтацію: Саудівська Аравія — абсолютистсько-теократичну, Йорданія, Марокко, Малайзія — конституційну монархію, Лівія, Пакистан — республіканську форму правління і т. ін. Небачених раніше масштабів політизація релігійного життя серед мусульман набрала після перемоги "ісламської революції" в Ірані. У країнах мусульманського Сходу стали масово відзначати релігійні свята, відвідувати святі місця, активізували свою діяльність ісламські політичні партії і рухи, що виступають за повернення до "ісламських цінностей" у політиці, економіці та культурі. Духовні і політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. "Оновлений" ісламський соціальний порядок пропагується як "третій" шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримувальної сили, міцного бар'єра на шляху проникнення західного і східного впливів ідей та культур, з якими мусульманські народи пов'язують свої біди, зростання злиденності й безправ'я.

Безсумнівно, при визначенні соціально-політичних проблем кожна релігія виходить із своїх релігійних догматів, отже, кожна із них має свої особливості і по-своєму розставляє акценти при розв'язанні їх. Проте це не виключає наявності загальних, харак­терних для всіх релігій ознак. Практично всі конфесії доводять примат релігійного над мирським, відмежовуються від участі в політиці. На цьому, зокрема, наголошується в багатьох енцикліках папи римського. Подібне стверджують і православні теологи, керуючись тим, що розробляти соціально-політичні програми не входить в обов'язки церкви і навіть суперечить євангеліям. Іслам також виходить із того, що земні порядки є вічними і незмінними, тому недоцільно втручатися в політику. А реальна дійсність спростовує такого роду релігійні постулати. І в цьому зв'язку актуальним залишається твердження видатного німецького філософа-письменника Т. Манна, який вважав, що релігія і політика, хоч і речі абсолютно різні, однак між собою тісно пов'язані, не бачити цього "... означає не бачити єдності світу".

Спільною рисою для всіх сучасних конфесій є і те, що всі вони намагаються доповнити свої релігійні доктрини відповідно до існуючих реалій суспільного життя. З цього приводу папа Іоанн Павло IIзауважив, що зростання потреб нашої епохи та еволюція суспільства поставили перед римо-католицькою церквою "небезпечні питання", розв'язання яких треба знайти у світовому масштабі, на всіх рівнях: соціальному, політичному, ідеологічному і релігійному.

На IIВатиканському соборі (1962—1965) папа римський визначив нову політику католицької церкви — "аджорнаменте". Ця політика передбачає оновлення наявних у католицизмі соціально-політичних доктринальних підходів при розв'язанні актуальних проблем суспільного життя.

Сучасний католицизм критикує капіталістичну систему господарювання за нерозв'язаність проблем, пов'язаних з якістю життя людей, за зловживання і егоїзм власників засобів виробництва і т. ін. Позитивно оцінюючи роль підприємництва, ринку і приватної власності, нова соціально-політична доктрина католицизму одночасно виступає за можливість і легальність існу­вання "різних форм власності". Політично важливим пунктом соці­альної доктрини "аджорнаменте" є ідея асоціації праці і капіталу, забезпечення широкої участі працівників у здійсненні керівництва підприємствами. Визнаючи соціальні конфлікти неминучими, сучасний католицизм одночасно засуджує їх, рівно як і форми боротьби, які виключають розумний компроміс. Найприйнятнішою формою прогресивних перетворень у суспільстві сучасні католики вважають реформи. Політика "аджорнаменте" пропонує нові підходи до визначення місця і ролі людини в суспільному прогресі, до визначення загальнолюдських цінностей тощо. Зокрема, конкретизуються підходи щодо визначання понять "війна" і "мир". За умов наявності зброї масового знищення "справедливої війни" як засобу розв'язання суперечок між державами взагалі не може бути, тому така війна недопустима, а справжній мир не може бути результатом військової перемоги. "Планетаризація" сучасного світу вимагає поглиблення міжнародної солідарності і співробіт­ництва у розв'язанні глобальних проблем людства.

Перспективним уявляється положення програми політики "аджорнаменте", яке передбачає дальшу модернізацію діяльності низових католицьких громад на ідеалах первісного християнства. Про серйозність намірів ідеологів католицизму реалізувати поставлену мету говорить концепція, яка одержала назву "теологія звільнення", яку вони розробляють. Великого поширення ця концепція набула в Латинській Америці. Згідно з концепцією "теології звільнення" всі справжні християни повинні вести боротьбу з соціальним злом і несправедливістю, з неоколоніалізмом та імперіалізмом. Причому цю боротьбу треба вести на трьох рівнях: соціально-політичному, історико-антропологічному і релігійному, або сакральному.

Аналіз соціально-політичних доктринальних підходів католи­цизму показує, що всі нововведення католицької церкви покликані зміцнити її позиції в християнстві, щоб мати більше своїх прихильників у всіх регіонах світу.

Оскільки православна і протестантська гілки християнства не мають єдиних центрів, які б розробляли соціально-політичні доктрини, то провести системний аналіз їх, визначити рівень їхнього впливу на політичні процеси суспільств не уявляється можливим. Обидві ці гілки християнства і церкви, які їх представляють, широко включені в політичні процеси відповідно до "місцевих" доктринальних соціально-політичних підходів. А спільною характерною рисою соціально-політичних доктринальних підходів як для православ'я, так і для протестантизму є орієнтація обох цих гілок християнства на загальнолюдські цінності при розв'язуванні внутрішніх і міжнародних проблем суспільного розвитку.

В основі соціально-політичної доктрини ісламу покладено ідею незмінності і вічності земних порядків. При цьому кожна з гілок ісламу тлумачить цю ідею по-своєму. Так, традиціоналісти, або ортодокси, активно захищають незмінність ісламських ідей; модерністи, або реформатори, навпаки, намагаються пристосувати мусульманські догмати до потреб сучасного розвитку. А фундаменталісти наголошують на особливому значенні для мусульманського світу ідей раннього ісламу.

Визначальною рисою ісламу все ще залишається консерватизм. Однак останнім часом у мусульманських країнах активізувався модерністський соціально-політичний напрям. У його основі покладено політичний іслам, тобто не просто релігію, а концепцію ісламу як політичної, ідеологічної і навіть економічної основи суспільного устрою. Йдеться про адаптацію ісламу до сучасних політичних процесів, про активне використання ісламом войовничого настрою в політичній боротьбі. Зокрема, стверджується, що активізацію ісламу при закріпленні його позицій як релігії в усіх сферах суспільного життя треба здійснювати не шляхом воєн, нападів і завоювань, а вишуканими засобами, під прапором "виняткової вірності ісламові" як релігії, що найточніше і найповніше відображає сподівання людей і може врятувати їх від злиденності і пригнічення та принести їм щастя.

Модерністи виходять із того, що кризу, яка охопила більшість сучасних країн, можна перебороти, орієнтуючись на соціалізм. Концепція "ісламського соціалізму" і покликана дати йому теоретичне обґрунтування, запропонувати ширше використовувати різні форми власності, проводити націоналізацію в ряді галузей економіки, аграрну і податкову реформи на користь найбідніших верств населення і т. ін.

Представники цього напряму намагаються узгодити мусуль­манське віровчення з досягненнями сучасної науки. Наприклад, стверджується, що Коран містить вказівку на нинішню науково-технічну революцію і т. ін.

Особливе місце в суспільно-політичній доктрині ісламу займає ісламський фундаменталізм. Перебільшуючи значення порівняль­них принципів у житті мусульман часів пророка Мухаммеда, прихильники цього напряму вбачають у ранніх громадах ідеальне об'єднання віруючих на засадах рівності і справедливості.

Ісламські фундаменталісти заперечують і капіталізм, і соціалізм як шляхи соціально-політичного розвитку мусульманських країн. Вони пропонують свою альтернативу, "третій шлях", згідно з яким буде встановлено ісламський соціальний порядок, що стане моральною фортецею проти корупції та несправедливості. Лівійський лідер Муаммар Каддафі називає цю концепцію "третьою світовою теорією". Згідно з цією теорією передові принципи, що пропонуються в ній, здавна існували в арабському світі і були невід'ємною частиною положень раннього ісламу, соціальними й етичними нормами, якими керувалося у своєму житті арабське суспільство ще в період його племінної організації.

Реальне теоретичне і практичне втілення ідея ісламського фундаменталізму одержала в діяльності аятоли Хомейні під час іранської революції 1978 р., результатом якої стало створення в Ірані ісламської держави, що базувалася не на законах, які виробило суспільство, а на "божественних законах", зафіксованих у Корані та шаріаті.

Модернізується і зовнішньополітична доктрина ісламу. Відроджується концепція "панісламізму", яка передбачає створення єдиної мусульманської нації. У цій концепції надкласовість, наднаціональність мусульманської єдності, всесвітньої спільності правовірних виступає її центральною ідеєю.

Оскільки мусульмани, на думку ідеологів панісламізму, єдині у своїй вірі, політиці, правах та обов'язках, то це неодмінно приведе їх до світової форми правління. Тому вже сьогодні вони рекомен­дують усім мусульманським країнам вийти із ООН і створити "Мусульманські Об'єднані Нації", "Спільний ринок", "Об'єднані збройні сили" і т. ін.

Особливістю соціально-політичної доктрини буддизму є, з одного боку, збереження чистоти буддійської релігії, очищення від світського, а з іншого боку, — модернізація, заклик до духівництва і віруючих залучатися до суспільного життя, формувати "третій шлях розвитку суспільства", відмінний від капіталістичного і соціалістичного, який через удосконалення людини приведе до соціально справедливого суспільства, до "національного соціалізму".

У зовнішньополітичній частині доктрини буддизму визначають­ся три основні підходи до проблеми війни і миру. Один із них — моральний — виходить із того, що тільки етичний спосіб життя може врятувати людство від загибелі. Тому головне завдання — моральне вдосконалення природи людини. Інший підхід — кармічний, який обґрунтовується посиланням на дію карми, "закону залежного існування". Згідно з законом життя людини, націй і держав визначає соціальна карма, яку можна покращити, допомагаючи буддійській громаді. Суспільства, які матимуть сприятливу карму, виживуть навіть у разі термоядерної війни, а країни, які виробляють зброю масового знищення, формують погану карму, що призведе їх до взаємного знищення.

Третій, соціально-політичний, підхід ставить своїм завданням забезпечити співробітництво буддистів усього світу для зміцнення миру. Звідси випливають й інші завдання: захист і підтримка національної незалежності і протистояння імперіалізмові та неоколоніалізмові, агресивним військовим блокам, сприяння загальному і повному роззброєнню, співробітництво з іншими миролюбними рухами релігійних і нерелігійних організацій, які мають схожі цілі.

Ретроспективний аналіз релігійних соціально-політичних доктрин сучасності показує, що кожна з них намагається запропонувати якнайпривабливішу ідейно-політичну концепцію з тим, щоб справити на людей якнайсильніший вплив і залучити до себе якомога більше прихильників. Через це різні релігійно-політичні течії неминуче змагаються між собою, сподіваючись відштовхнути одна одну на узбіччя суспільного життя. Тому взаємовідносини різних релігійних соціально-політичних течій неможливо звести лише до боротьби, оскільки в процесі ведення її виникає чимало проблем, які потребують спільних зусиль на шляху до їхнього розв'язання. Взаємодіючи між собою, кожна з релігійних суспільно-політичних течій взаємозбагачується, налагоджуєть­ся діалог між релігіями.

Останнім часом великого поширення набув екуменістичний рух, який об'єднує християнські церкви. Організаційно цей рух представляє Всесвітня Рада церков (ВРЦ). Екуменістичний рух прагне до подолання розбіжностей у трактуванні віровчення гілками християнства, хоч і не ставить завдання створити єдину церкву. ВРЦ розробляє програми боротьби з голодом, зубожінням, несправедливістю й расизмом, захисту довкілля тощо.

Одним із головних завдань релігійних соціально-політичних доктрин сучасності є пристосування своїх віровчень до тих змін, що відбуваються у світі з урахуванням специфіки соціально-економічного, політичного і духовного розвитку своїх країн.

3. Особливості міжконфесійних відносин в Україні

Україна — багатоконфесійна держава. Головним її віровиз-наченням є християнство — одна з найпоширеніших релігійних течій сучасного світу. За церковними даними, до християнства належить близько 1 млрд, із них близько 580 млн — католики, 344 млн — протестанти і 74 млн — православні. Іслам віро-сповідують 592 млн, буддизм — 256 млн. Решта людства сповідує інші релігії.

Історія християнства свідчить, що з самого початку свого зародження всередині цього напряму віровизначення людства майже ніколи не було єдності. Уже в 4 ст. окреслилися межі розколу західного і східного християнства, остаточне завершення якого відбулося у 1054 році. Це стало початком розвитку двох самостійних гілок християнства — православ'я і католицизму.

Безсумнівно, хрещення Володимиром у 988 р. жителів Київської Русі посилило східну православну гілку християнства, одночасно з цим поглибився міжконфесійний поділ усередині християнства. Правда, християнство як релігійна течія на українських землях почала впроваджуватися з 1 ст. нової ери, коли св. апостол Андрій Первозванний — один із 12 апостолів Ісуса Христа поставив хрест на тому місці, де сьогодні стоїть церква Св. Андрія у Києві. Однак незаперечним сьогодні залишається і той факт, що саме за князювання Володимира було похрещено Русь і введено православ'я. Відомо і те, що з самого початку вища церковна влада перебувала у Києві, певний час — у Переяславі і до 1686 р. була прямо підпорядкована Константинопольському патріархатові, потім, по суті силою, Київську метрополію було інтегровано в систему Російської православної церкви під владу Московського патріархату, а отже, було позбавлено автокефалії. Зауважимо, що визнання канонічності Московської патріархії не було безпроблем-ним. Формально неканонічна Московська патріархія функціонува­ла з 1442 року, а канонічність одержала лише у 1589 році. Саме в цей час Вселенська Константинопольська Патріархія переживала матеріальну скруту, а одержання допомоги від Московської патріархії прямо пов'язувалося з визнанням її канонічності.

Історичні джерела свідчать, що і після одержання канонічності Московською патріархією Київська патріархія зберігала свою автокефалію аж до 1686 року, незважаючи на значне послаблення її впливу після "возз'єднання" України і Росії у 1654 році.

Зауважимо, що в ліквідації Київської автокефалії було використано і засоби, далекі від християнської моралі. Зокрема, відомо, що Царгородський патріарх Діонісій, коли прибув до Москви по чергову матеріальну допомогу, під загрозою смерті змушений був висвятити Московського патріарха і дав згоду на ліквідацію Київської патріархії. Як винагороду за свій вчинок він одержав 120 соболиних шкурок і 200 червінців. Сьогодні є підтвердження того, що Діонісій пішов на цей крок не без відома тогочасних державних правителів, зокрема, великого візира Константинопольського, якому на той час були невигідні будь-які політичні ускладнення в стосунках з царською владою Москви. За таких умов Діонісій і продав Київську патріархію всупереч усім церковним канонам, але не всупереч законам "великої" політики. Ця подія яскраво ілюструє "добровільне"
входження Київської патріархії до складу Московської.

На це важливо звернути увагу тому, що й сьогодні промос-ковські політики і релігійні діячі посилаються на "добровільність" відмови Київської патріархії від автокефалії.

Загалом у своєму розвитку українська автокефалія пройшла

4 етапи:

-10—17 ст. — зародження основ українського православ'я й
оформлення самостійної Київської метрополії;

-з другої половини 80-х років 17 ст. до жовтневого перевороту
1917 р. позбавлення автокефалії Київського патріархату, інерційне
існування залишків українського автокефального православ'я;

-з 1917 до 1991 р. — період тотального нищення української
автокефалії з використанням хитро переплетеної більшовицької
політики "маскування під толерантність" (Р. Конквест);

-з часу проголошення державної незалежності України (1991 р.) почався етап відродження української православної автокефалії.

Міжконфесійні суперечки, що точаться вже в умовах незалежності, наочно засвідчують деструктивність "возз'єднання" України і Росії, трагізм багатовікової залежності української церкви від Московського патріархату, діяльність якого була і залишається нині тісно сплетеною з державною політикою спочатку московських царів, а потім — і більшовицьких вождів, під керівництвом яких знищувалася українська церква, її автокефалія.

Слід мати на увазі, що міжрелігійні конфлікти, релігійна ворожнеча та нетерпимість — не винятково українське явище. Боги стародавніх греків постійно ворогували між собою. Уже в цьому Макс Вебер вбачав "несумісність цінностей". Він говорив: "Вибираючи одну із світоглядних позицій або сповідуючи одного Бога, ви ображаєте всіх інших Богів".

Типовим прикладом такого конфліктування може служити багатовікова ворожнеча між іудейською і християнською релігіями або стосунки між іудаїзмом та ісламом. Особливу гостроту в такі розмежування привносить звинувачення кожної із сторін у "відступності" від істини. Саме таку "відступність" покладено в основу внутрішньохристиянського конфлікту (між католиками, протестантами та православними), внутрішньоісламського — між сунітами і шиїтами. Причиною цих і подібних конфліктів виступає той факт, що та чи інша релігійна група свою істину вважає самодостатньою, а отже, і нормативною, тобто такою, що дотримується певних цінностей. Така група претендує на абсолютне й універсальне тлумачення свого віровчення, проявляє зарозумілість і небажання прийняти право іншого на володіння своєю істиною. Це призводить до конфліктів, які виливаються в насильство або набувають латентної форми. У зв'язку з цим виникає немало питань, які прямо пов'язані з політикою. Зокрема, чи має право, наприклад, та чи інша група, у тому числі церква, вважати свої погляди обов'язковими для більшої або меншої частини суспільства, яка ці погляди не поділяє? Чи має право вона чинити, скажімо, тиск на законодавство, намагатися впливати на правові установи і зміст системи суспільного виховання та ін.?

Ретроспективний аналіз появи релігійних конфліктів наочно засвідчує: причиною їхньої появи є партикуляризм, тобто претензії релігійної групи на виняткове володіння істиною і мораллю. Саме це і спричинює насильницьке впровадження кожною релігійною групою своєї віри. Партикуляризм завжди потребує ворогів, з якими можна зіставити свою власну поведінку як еталон мудрості і благопристойності. Вороги потрібні керівникам таких груп, щоб легше було маніпулювати своїми прихильниками і обґрунтовувати свої дії. Якщо ворогів у такої групи не знаходиться, їх доводиться створювати, в тому числі і всередині групи. Релігійний партикуляризм тісно пов'язаний з релігійними груповими переконаннями, нетерпимістю, фанатизмом. Прояв партикуляризму трапляється у вигляді поділу релігій на "істинні" і "хибні", "добрі" та "погані", "корисні" і "шкідливі". Буває, що релігійна ворожнеча виявляється у формі класових та етнічних конфліктів. Ворожнеча стосовно релігійних груп змінюється залежно від того, якою мірою релігійні суперечності пов'язані з політичними, економічними і національними інтересами. У таких випадках останні є лише символом відмінностей, що за ними стоять. Саме такий характер мали події у колишній Югославії, де національно-політичні проблеми прикривалися релігійними прапорами. Такою є сутність колективних відносин між протестантами і католиками в Ірландії. Такі конфлікти можуть набувати особливого загострення.

Сьогодні у світі застосовуються різні типи державно-церковних відносин. Так, за радянських часів церква була відокремлена від держави, проте держава, як про це говорилося вище, постійно втручалася у внутрішні справи церкви, обмежувала простір її канонічної діяльності, а сама церква займала маргінальне становище в суспільстві. Модель державно-церковних відносин в Україні за умов її незалежності є принципово відмінною, оскільки держава і церква визначаються як рівноправні суб'єкти державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері своєї компетенції, взаємно підтримуючи один одного. При цьому релігійні організації діють у правовому полі держави, яка не втручається в справи церкви.

Держава нормує і закріплює свої відносини з релігійними об'єднаннями, насамперед у Конституції України (ст. 35) і Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації". У цих документах відображено основний зміст і характер державно-церковних відносин. У них розглядаються соціально-політичні та організаційні питання взаємодії держави з релігійними організаціями, їхня господарська, благодійницька, і культурно-просвітницька діяльність.

Політика держави стосовно релігії знаходить відображення і в інших окремих законодавчих і підзаконних актах, що регулюють діяльність церков у сфері охорони здоров'я, в сімейно-шлюбних відносинах і т. п.

Основними пріоритетами державної політики щодо релігії та церкви є:

• забезпечення конституційного положення про відокремлення
церкви від держави і школи від церкви, рівноправності всіх
офіційно діючих в Україні релігій та права громадян на свободу
совісті;

• сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних
завдань, участі церков у служінні, що має неабияке соціальне
значення, оскільки це сприяє зміцненню моральних підвалин
суспільства, розвиткові милосердницької, доброчинної діяльності
тощо;

• подолання дестабілізувальних впливів церкви на суспільство,
блокування спроб окремих політичних партій, рухів та інших
політичних формувань використовувати релігійно-інституційні
структури під час виборчих кампаній і т. п.

• сприяння розвиткові релігійної самобутності корінних народів
і національних меншин, їхніх стосунків з одновірцями за кордоном.

• сприяння у створенні передумов для стабілізації релігійної
ситуації, а зрештою — й утвердження громадянського миру та
злагоди в суспільстві.

Заключення

Ретроспективний аналіз причин поділу християнства на католиків, протестантів і православних, а також і міжправославний поділ засвідчує, що в їхню основу було покладено не канонічні догмати, а політику і боротьбу за владу.

Усезростаюча політична активність релігії та її інститутів за відсутності стримувальних важелів з боку держави може призвести до серйозних ексцесів, адже релігійні почуття наділені великою вибухонебезпечною силою, особливо якщо ця сила спрямовується в русло протистояння і конфронтації.

У нових політичних умовах, коли відбувається боротьба за стабілізацію становища в Україні, за гуманізацію і демократизацію всіх суспільних процесів, важливе значення має вироблення науково обгрунтованої політики відносно релігійних організацій, вміння використовувати в потрібному напрямі їхні можливості і вплив на віруючих.

Одним із важливих завдань державних органів є надання допомоги в пошуках спільної платформи по налагодженню співробітництва в рамках Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій, здобуття підтримки з боку національних помісних церков процесу становлення й канонічного оформлення в Україні єдиної Помісної Православної церкви.

Неупереджений аналіз релігійної ситуації в Україні свідчить, що за наявності доброї волі церков і політичної волі державної влади негативні тенденції церковно-релігійних процесів можна подолати, і церква в Україні буде відігравати притаманну їй роль потужної інституції громадянського суспільства.

Ставлення держави до релігії сильно впливає на її позицію на міжнародній арені. Оскільки релігійна свобода – це одна із найцінніших свобод людини, яка стосується її гідності, то жодна політична система, що порушує цю свободу, не має законних підстав вимагати членства у співтоваристві демократичних держав, де поважаються основні права людини.

Використана література

1. Крах теорії еволюції Дарвіна, Дарвінізм і матеріалізм, стаття. Сайт

Islam.ru;

2. Шандала М. Г., Звиняцковский Я. Й. Окружающая среда и здоровье

населения, - К.: Наук, думка, 1988;

3. Шицкова А. П., Новиков Ю. В. Гармония или трагедия? Научно-

технический прогресс, природа, человек / Отв. Ред. 3. П. Казначеев. –

М.: Наука, 1989;

4. Інформаційний бюлетень про стан геологічного середовища України за

1991р. - Київ, 1992;

5. Михайлов А.М. Охрана окружающей среды по разработке месторождений открытым способом. - М., Недра, 1981;

6. Екологія: Навч.-метод. посібник для самостійн. вивчення дисциплін /Дорогунцов С.І. та ін.: Київ. нац. екон. ун-т. - К., 1999. - 152с.

7. Інформаційний бюллетень про стан екологічного середовища України за 1992 – 1993 роки. Київ – 1994 р., випуск 13.