РЕФЕРАТ
На тему:
Логіко-інтонаційний аналіз промови. Мовні ноти
Логіко-інтонаційна виразність мови полягає у вмінні оратора чітко, повно, без перекручень донести до слухачів зміст промови, її основної ідеї. Щоб цього досягти, необхідно заздалегідь, задовго до зустрічі з аудиторією провести логіко-інтонаційний аналіз промови. Мистецтво оратора заключається в тому, щоб знайти єдино необхідне розміщення єдино необхідних слів. Зазначається ряд правил, закономірностей усної мови — в розташуванні пауз і наголосів, в мелодії мови — в рухові голосу доверху або донизу при розвитку думки, при завершенні її.
Перш за все існують правила постанови логічного наголосу. Це такі, як:
1)правило другого місця. Логічний наголос частіше всього опиняється в кінці відрізка тексту, логічним центром якого він с (напр.: Висунення кандидатур не потребує повторного пропонування й продовжується, доки хто-небудь не внесе пропозиції про припинення);
2)логічний наголос надає на слово, яке стоїть не на звичному місці, тобто при порушенні звичайного порядку слів (напр.: «Люблю вітчизну я»);
3)правило нового поняття. Якщо в тексті називається вперше будь-який предмет, особа або нове явище, що мають значення для подальшого викладу, то слова, що означають цей предмет, особу або явище, виділяються логічним наголосом (яскравим прикладом може бути вірш «Дім, який збудував Джек. С. Маршака, в якому наголосом виділяється кожне нове поняття);
4)правило протиставлення. Якщо думка оратора побудована на явному або скритому протиставленні однієї особи, предмета, явища іншому, то наголос
отримують саме ті слова, якими позначаються ці протиставлений (нпіф.: «Маленька штучка червінчик, а ціна велика»);
5)правило порівняним. Якщо думка, яка виражена у фразі, побудована на порівнянні, то логічним наголосом виділяються слова, позначення того, з чим порівнюється;
6)правило зіставлення. Протиставлення і порівняння — часткові випадки більш загального явища — зіставлопни якихось предметів, понять, явищ, дій або за контрастом або за схожістю (подібністю). Але можливі зіставлення у чистому вигляді, без підлеглості, на рівних правах. В таких зіставленнях наголосом виділяються слова, що позначають предмети і явища, які зіставляються (напр. в рос.: «поздняя осень, грачя
улетели, лес обнажилея, поля опустели» Тютчев);
7)правило єдиного поняття. Якщо в тексті зустрічається група слів, які означають нерозривні елементи будь-якого одного поняття, предмета чи образу, то в такому словосполученні, що складає єдиний мовний ланцюг, логічним наголосом виділяється лише останнє слово (напр.: «Виставка передового досвіду»);
Що стосується інтонування за іншими позиціями в техніці мовлення, то можна зауважити наступне:
—не виділяються інтонаційно займенники (крім випадків, коли в них полягає основний смисл);
—слово, яке стоїть перед тим, яке необхідно посилити, випадає з наголосу;
—інтонуються всі розділові знаки. Причому різні розділові знаки мають різний темп і різну висоту тону (змінюється діапазон). Напр.:питальний знак потребує голосового підйому, окличний — навпаки — з пониженням тону на останньому складі слова, три крапки — зниження тону, темпу, постановки паузи і зміну тембру.
Правила темпоритму: темп скорочує або подовжує дії (прискорена або уповільнена мова). Прискорив темп — менше дав часу для дії і тим примусив себе діяти і говорити швидше.
Логіко-інтонаційний аналіз здійснюється за допомогою мовних нот. Мовні ноти
— це графічне зображення голо
сової, інтонаційної мелодії промови.
Існують наступні мовні ноти:
v— пауза ;
vvv ( w) — велика пауза;
f— (від forte) — гучно (голосно);
fff (ff) — дуже гучно (дуже голосно);
р (від piano) — тихо;
ррр (рр) — дуже тихо;
r (rit) від riterdando — уповільнення темпу;
а (асе) від accelerando— прискорення темпу;
j
-
— початок з високого тону в діапазоні;
О — другорядна думка;
І — розповідальиа інтонація;
! — оклична інтонація;
? — питальна інтонація.
Мовні ноти розвивають вміння використовувати рі.шо-маніття інтонацій. Як писав Б.Шоу, інтонації людини па стільки безконечно різноманітні, неповторні, багаті, тонкі, що писемне мистецтво, не дивлячись на все граматичне опрацювання, не в змозі передати їх. Існує п'ятдесят способів сказати «так» і п'ятсот способів сказати «ні», але тільки один спосіб це написати. Точно так існують сотні способів інтонаційно виражати питальні знаки.
Високі і низькі тона, гучний і тихий голос, прискорення та уповільнення мови, зміна тембру потрібні оратору не для зовнішньої краси понад усе. Вони необхідні перш за все для ясної передачі думки. Навіть кожний з розділових знаків, що допомагають точно передавати, «малювати» думки, має свій тональний вираз. Аудиторія має почути в голосі оратора питання, оклик, коми, які не обривають, а розвивають думку, змушують чекати її кінця; ясні, конкретні крапки завершують думку. Тільки за цієї умови промова стає зрозумілою й впливає на слухача.
Властивість людського голосу, здатність оратора в процесі виступу змінювати темп і ритм промови, тембр, звучність і тональність голосу у сукупності і надає різноманітності живим інтонаціям. Здебільшого публічні виступи залишаються у пам'яті слухачів не тому, що вони глибокі за змістом, але й тому, що в душу западає тон промови, коли є не тільки вагомі аргументи, але й переконливі відтінки голосу, необхідні інтонації і голосове забарвлення.
Якщо оратор не володіє технікою мови (голос його слабкий, дикція нечітка, інтонація невиразна, відсутні логічні наголоси), то сприйняття промови значно ускладнюється. Чим досконаліша ораторська майстерність промовця, чим вище рівень культури звучання мови, тим зрозумілішим, доступнішим і дієвішим буде його виступ.
Всі ці мовні ноти поділяються на три групи: а) рядкові; б) надрядкові; в) підрядкові. Це необхідно знати, щоб ефективніше користуватися ними при логіко-іитонаційному аналізі тексту промови. Рядкові ноти (пауза, гучність, темп, v, f, p, г, а, 1,1, ?) розташовуються на рядку, перед словами або групою слів, яким необхідно задати саме таку інтонацію(окличний і питальний в кінці речення); надрядкові — над тим словом або окремим складом слова, яке потребує зміни діапазону; підпорядкованою с лише одна нота (—), коли необхідно підкреслити в реченні головну думку або окреме слово.
Література
1. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.
2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.
3. Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.
4. “Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.
5. С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;
6. М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;
7. «Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.
8. Історія красномовства. – к., 2000.
9. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.
|
