| Реферат
на тему:
“Грунти гірських
областей України”
Савченко Вікторія Андріївна
Коломия - 2003
Грунти утворюються під впливом клімату, живих організмів, складу і будови материнських гірських порід, рельєфу місцевості і віку території. Від клімату залежить кількість опадів, що впливає на розвиток рослинності, життєдіяльність мікроорганізмів, розчиння різних сполук у грунті та їх переміщення. Температура впливає на перебіг хімічних і біохімічних реакцій.
У результаті взаємодії багатьох складних процесів формується хімічний склад грунту.
Грунт складається з різноманітних мінеральних, органічних та органо-мінеральних сполук.
Найважливішою складовою частиною грунту є гумус – перегній. Він утворюється з органічних рослинно-тваринних рештов, які щорічно потрапляють у грунт і під впливом життєдіяльності мікроорганізмів розкладаються й синтезуються.
Хімічний склад грунту суттєво впливає на його родючість, на його фізичні та біологічні властивості.
Рослинний опад в лісах і відмерла трав’яна рослинність після розкладу мікроорганізмами дають багато органічної речовини, збільшуючи потужність грунту. Частково гумус мінералізується і знову під впримом мікроорганізмів переходить в доступні рослинам мінеральні сполуки.
Грунт містить мікроелементи (азот, фосфор, калій, кальцій, магній, сірку, залізо та ін.) і мікроелементи (бор, марганець, молібден, мідь, цинк та ін.), які рослини споживають у невеликих кількостях. Їх співвідношення і визначає хімічний склад грунту. Він залежить від вмісту елементів в материнській породі, кліматичних факторів, рослинності. Чим більше зволожений грунт, тим переважно бідніше мінеральними сполуками її верхні горизонти.
Хімічний склад грунту постійно видозмінюється під впливом життєдіяльності організмів, клімату, діяльності людини. При внесенні добривами грунт збагачується живильними речовинами.
Для грунтів гірських обалстей характерна широтна зональність на рівнині і вертикальна зональність в Карпатах. На рівнинах переважають три типи широтно-зональних грунтів: опідзолені чорноземи, сірі опідзолені і дерново-підзолисті.
У Карпатах теж виділяються три типи грунтів: опідзолені буроземи, гірські підзолисті і гірсько-лучні.
Як рельєф, так і грунтовий покрив гірських областей формувалися під дією різноманітних природних умов.
На території парку переважають бурі гірсько-підзолисті, а також дернові та гірсько-лучні грунти. Тут їх зустрічається 26 різновидів. Поширені вони виключно в гірській частині в межах лісового поясу до висоти 1500-1550 м н.р.м. У межах хвойно-широколистяних лісів переважають світлобурі грунти, а вище, в межах смерекових лісів – темнобурі.
Гірсько-підзолисті грунти залягають на середніх і високих терасах карпатських рік, на делювіальних шлейфах схилів, вирівняних частинах вододілів на висотах 400-600 м н.р.м. Їх зустрічається 9 різновидностей.
Гірсько-лучні грунти поширені в субальпійському та альпійському поясах на висотах понад 1500-1550 м н.р.м. Сформувалися вони під трав’янистою та чагарниковою рослинністю високогір’я. Ці грунти представлені 3 різновидами.
Дернові грунти представлені 4 різновидами і знаходяться в межах заплави і першої-третьої надзаплавних терас рік. Утворилися вони під трав’яною та чагарниковою рослинністю.
Зустрічаються на території парку також торфовища та торфово-болотні різновиди грунтів, а також виходи на поверхню корінних порід.
Гірські області, як правило, розташовані у кількох геоморфологічних областях –Зовнішніх Карпат, Вододільно-Верховинській та Полонинсько-Чорногірській, які, в свою чергу, поділяються на ряд геоморфологічних районів.
Чорногора має складчасто-покривну будову, що складається з невеликих лусок та покривів, насунутих у північно-східному напрямку на Скибову зону, що надає Чорногірському хребту чіткої асиметрії. Його північно-східні схили крутіші, ніж південно-західні. Тут переважають форми давнього зледеніння та радіальне розчленування.
Чорногірський масив має п’ять паралельних хребтів, витягнутих з північного заходу на південний схід. На північній границі височать гори Говерла (2061 м), Брескул (1911 м), Туркул (1935 м). Північніше – Козмеска (1592 м) та Маришевська (1587 м), які мають вигляд округлих конусів або куполів.
Третя група хребтів має найвищі вершини Гига (1325 м), Мариш (1342 м) та Кострище (1148 м); четверта – Кукул (1540 м), Озірний (1323 м); п’ята – Гостру Клеву (1226 м), Кострицю (1386 м), Кострич (1344 м) та інші.
В околицях Ворохти переважає низькогірний рельєф.
В межах Горган є декілька відокремлених хребтів, які мають напрямок з північного заходу на південний схід. У крайній південно-східній частині розміщений хребет Явірник, у пригребеневій частині якого утворились кам’яні розсипи. На правобережжі ріки Прут хребет Явірник продовжується хребтом з вершинами Ягідний (1216.5 м), Куніклива (1262 м), Чорний Погар (1266.2 м), Гордя Доброківська (1356.8 м), Гордя (1478 м).
В групі вершин вододілу Прутця Чемигівського вирізняються Шекелівка (1284 м) та Гига (1117 м). На правобережжі – вершини Малі Погари (1076.6 м) та Горган (1049.1 м). Переважають на цих хребтах обвально-осипні схили та кам’яні розсипи. Такі форми рельєфу зустрічаються і в басейні ріки Жонка на схилах хребта з вершиною Синячка (1401.5 м).
Терасовий комплекс ріки Прут та її приток відображають специфічні особливості геолого-геоморфологічної будови. Глибина врізу зменшується від 600-1000 м (в районі смт.Ворохта) до 500-600 м (в околицях міста Яремче). Долина ріки звужується в урочищах Женець, Дрибка та розширюється поблизу сіл Ворохта, Микуличин, міста Яремче. В розширеннях простежується комплекс терас з двох рівнів заплави (голоценовий вік) та 17 надзаплавних терас, з яких 1-8 є плейстоценовими, а 9-17 – пліоценові. Останній факт підтверджує, що долина ріки Прут пройшла в своїй історії тридцять п’ять етапів.
Типовими грунтами для гірських провінцій Карпат і Криму є буроземи, хоч тут формуються й інші відміни, які зустрічаються на рівнинних територіях, особливо під лісовою рослинністю.
Буроземи
утворюються під лісовою рослинністю і високо гірськими луками в умовах посиленого сезонного промивного типу водного режиму та підвищеної відносної вологості повітря. Інтенсивність буроземного процесу залежить від грунтоутворюючої породи і типу лісів. Він сильніше проявляється у грунтах, які сформувались на безкарбонатних породах, ніж на карбонатних, а також під буком і грабом, ніж під хвойними.
Буроземи отримали свою назву за характерний жовто-палевий або бурий колір, який обумовлений інтенсивним глиноутворенням в умовах підвищеної вологості й температури. Характерною властивістю буроземних грунтів є збільшена кількість у них несилікатних форм сполук заліза та рівномірний їх розподіл за профілем.
Глибина грунтового профілю - 20-90 см визначається глибиною залягання щільних порід. Диференціюється він на гумусовий, потужністю 15-25 см, і два перехідних горизонти.
Коричневі грунти
Криму сформувались під сухими лісами і чагарниками та степовою рослинністю в кліматичних умовах, характерних для сухого середземноморського клімату. В Криму вони займають смугу Південного берега, розміщуючись окремими плямами від західної його границі до східної. Колір грунтів залежить від особливостей грунтоутворюючих порід. При загальному для них коричневому кольорі на продуктах вивітрювання вапняків вони мають червоно-бурий відтінок, а на сланцях - сіруватий, За механічним складом переважають важкосуглинкові та глинисті відміни. Характерною їх особливістю є наявність скелетних включень у вигляді щебеню і каміння.
Список використаної літератури:
1. Екологічна енциклопедія. – Кишинів, 1996.
2. Екологічний енциклопедичний словник / Під заг. ред. І.І.Дедю. – Кишинів, 1990.
3. Энциклопедический словарь юного земледельца. – М., 1988.
|
