Реферат: Природа й структура комунікативного процесу

Курсова робота

з журналістики

Природа й структура комунікативного процесу

Ко­му­ніка­тив­ни­й про­­­­­цес є осно­вою спі­л­ку­ван­ня, орга­ні­за­ція якого зале­жить від розу­мін­­ня систе­ми й структури про­цесу, а також при­­­ро­­ди комуні­ка­ти­в­но­го ак­ту.

Комунікація є ва­ж­ли­вим чинником іс­­ну­вання суспіль­ст­ва. Су­­спільства без спіл­ку­вання немає. Воно є тим про­цесом, який і за­без­пе­чує утворен­ня суспі­ль­­­ства (об­ще­­ние — об­ще­ство; communication — community; спілкування — спільнота). Ми жи­ве­мо в світі комунікації, пише Г. Г. Почепцов [1999, 7], 70% свого ча­су людина витрачає на спілкування. Без ефективної ко­мунікації зу­пи­нилося б багато виробничих процесів. Тому пи­тан­ня організації про­цесу спілкування (комунікативного процесу) є важливим для тво­­рення суспільства. Але правильна організація будь-якого проце­су неможлива без з’ясування його природи, побудови моделі про­це­су, що пов’язано з вивченням структури, факторів, які впли­вають на цей процес, системи актів, що становлять його основу.

На минулій лекції ми розглянули спілкування й дали визначення цього явища. Власне, це визначення уже відбиває природу комуні­ка­ції та є його словесною теоретичною моделлю . Схематично і в найпростішому вигляді цю модель можна пред­ставити так (рис. 1):

1 1

Рис. 1.

Комунікант (1) ініціює процес встановлення або підтримання кон­­такту з комунікатом (2). Цей процес зумовлено ситуацією й со­ціально-психологічними особ­ли­во­стями ко­му­ні­каторів (а), а та­кож духовним і професій­ним єднанням учасників комунікації (б).

Більш ускладнена схематична модель комунікації буде такою:

Рис. 2.

На рис. 2 відтворена комунікація як широкий спектр стосунків між ко­мунікаторами (1—2, 2—1, 1—3, 3—4, 4—3 і т. д.); показана необмежена кількість комунікаторів тощо.

Розглядаючи комунікацію як явище, ми можемо ви­ді­­лити такі склад­ники комунікації: суб’єкт комунікації, предмет комунікації , комуніка­тивні засоби, комунікативний процес тощо . Комунікація є явище системне, структурне, соціальне, історичне, психологічне й т. д. Нас у цій лекції має цікавити виключно взаємодія між суб’єк­­­том і предметом комунікації, її характер, структура, спрямованість тощо. Так, предметом цієї взаємодії (предметом комунікації) є комунікат. Комунікативними засобами можуть бути знакові системи, засоби комунікації тощо. Комуні­ка­тив­ний же процес є, власне, суттю спілкування; у нашому визначенні це безпосередньо про­цес встанов­лен­ня й підтримання контактів . Але погляди на природу й структуру комунікативного процесу (комунікативної взаємодії) у науці різні. Ці погляди представлені на моделях комунікації, які нам доведеться розглянути, щоб з’ясувати природу комунікативного процесу.

Досліджуючи природу комунікативного процесу, його можна ха­рак­те­ризувати в кількох аспектах: (1) з погляду походження й фор­му­вання (історичний аспект); (2) з погляду форми процесу спілкування (ти­по­логічний аспект); (3) з погляду кількості учасників та специфіки орга­ні­за­ції комунікативного процесу (видовий ас­пект); (4) з погляду сутнісного (онтоло­гіч­ний аспект); (5) з по­гляду харак­тери­стики учасників комунікативного процесу (ро­льо­­вий ас­пект); (6) з по­гляду ефективності й дієвості процесу (фун­к­­ціо­нальний ас­пект); (7) з погляду самобутності й оригіналь­ності організації про­це­су (сти­­льовий аспект); (8) з погляду форми про­_­ ­це­су (формальний ас­пект); (9) з погляду якості процесу (квалі­логічний аспект); (10) з по­гляду використання засобів (інстру­мен­таль­ний ас­пект); (11) з погля­ду духовного забезпечення процесу (куль­туро­ло­гіч­ний аспект); (12) з погляду інформаційного забез­пе­чен­ня (інфор­маціологічний ас­пект); (13) з погляду складників про­це­су (систем­ний аспект); (14) з погляду зв’язків між складниками процесу (стру­к­турний аспект); (15) з погляду орга­ні­зації процесу (тех­нологічний аспект); (16) з погляду характеру мовної організації процесу спілкування (мовленнєвий аспект).

1. Дж. Гербнер, а за ним Г. Г. Почепцов [Почепцов Г. Г., 1999, 21], називає три головні етапи у розвитку комунікації: доін­дустрі­аль­­ний, друкований, телевізійний.

Доіндустріальний етап комунікації характеризується такою орга­нізацією процесу спілкування, який може бути виражений у фор­мулі: спілкування “обличчям до обличчя”. Такий процес спілкуван­ня був властивий усій спільноті і мав вигляд переважно міжособи­стісної, інтерперсональної, комунікації, що відбувалася у формі діа­логу або монологу.

Друкований етап пов’язується з першою індустріальною револю­цією, з виникненням масового спілкування, що зробило життя плю­­­ралістичним.

Телевізійний етап з’явився завдяки другій індустріальній рево­лю­ції, коли моделі поведінки отримувалися до того, як люди навча­лися читати.

На наше переконання, зміну етапів розвитку комунікації слід вба­чати не так в індустріальних революціях, як в психологічній пере­бу­дові комунікаторів, поштовхом до чого, звичайно, були різного ро­ду революції та суспільні зміни.

Зміна й виникнення різних видів комунікації є внутрішньою по­тре­бою людини й суспільства в цілому. Ця потреба, безперечно, фор­мується під упливом зовнішніх факторів суспільного розвитку.

Першим зовнішнім фактором, який змінив характер спілкування, було виникнення письма. Дописемне , або усне, спілкування було єди­но можливим видом комунікації на ранніх етапах розвитку люд­ства. На дописемному етапі переважала міжособистісна й гру­по­ва комунікація. Комунікативний процес мав характер безпосереднього діалогічного міжособистісного спілкування або спілкування з малою групою чи групового спілкування. Писемний етап комунікації ускладнив комунікативний процес, зробив його опосередкованим, дискретним у просторі й часі, стимулював виник­нення такого виду спілкування, як публічне ; у той же час закладалися основи масової комунікації, яка на друкарському етапі набула розвою.

Аудіовізуальний етап комунікації посилив процеси масового ко­му­нікування. З переходом на етап електронномедійний масова ко­му­нікація зазнала процесу глобалізації, що стає причиною виник­нення віртуальної комунікації ¾ такого спіл­ку­вання, коли процеси пе­редачі й отримання інформації переплі­таються в часі й просторі, а комунікант у той же час виступає у ролі комуніката.

2. Структура, характер, система комунікативного процесу так чи інакше витворюються на основі форми участі комуніканта у процесі спілкування та форми взаємодії з предметом спілкування. Форми комунікативного процесу відрізняються насамперед одно- чи багатовекторністю процесу спілкування і здатністю перерозпо­діляти роль комуніканта в середовищі комунікаторів.

Багатовекторна комуні­кація. Вона характеризується постійною зміною ролі комуніканта і комуніката та має діалогічну форму мов­лення.

Одновекторна чи багатовекторна комунікація має ще й інші назви — монологу та діалогу .

Монолог є одновекторним типом спілкування, що не вимагає комунікативної ре­ак­ції комуніката. Як форма мовлення, монолог являє собою най­більш розлоге й логі­ч­но організоване повідомлення під час спіл­ку­вання. У лінгвістичній науці виділяють монолог внутрішній, агі­та­ційний (сугестивний), драматичний, ліричний, розповідний .

З погляду комунікації монолог є цікавим з тієї причини, що у ньо­му, як у мовній формі, криється одновекторне спілкування, яке ха­рак­теризується природною спрямованістю процесу комунікації від ко­му­ні­кан­та до комуніката. Найчастіше такого типу спілкування дотримуються в ЗМК, коли комунікація являє собою процес спіл­кування з масою або публікою, хоч і на персональному рівні подіб­на од­но­спрямованість процесу цілком можлива. Недоліком моноло­гіч­ного спілкування є те, що результативність процесу комунікації без­посередньо не береться до уваги і стає незрозумілим, успішно чи неуспішно завершилося спілкування. Реакція комуніката при цьому може відстежуватися спеціальними соціологічними службами; ре­зуль­тати такого обстеження можуть свідчити про успіх чи неуспіх процесу комунікації.

Ще один, багатовекторний тип комунікативного процесу — це діалог , що є роз­мовою між двома або кількома особами. Особ­ли­ві­стю діалогічного спілкування є зміна ролей комуніканта й комуні­ката. Ініціатива у спілкуванні переходить від одного до іншого. Комунікант стає ко­му­нікатом і навпаки. Завдяки новітнім техноло­гі­ям ця багатовек­тор­ність робить масове спілкування багатогран­ним і повноцінним, ос­кільки створюються умови для ефективного обміну інформацій­ни­ми продуктами, більш повно реалізуються ін­те­реси маси, задоволь­няються індивідуальні потреби, своєчасно уточнюються по­зи­ції її представ­ни­­ків.

3. На основі типів комунікації та інших ха­рактеристик комунікативного процесу ви­ді­ляють різні види комунікації. Так, Г. Г. По­чепцов пропо­нує розрізняти комуніка­цію за кількістю співрозмовників: внут­­­рі­ш­­ня ко­мунікація (розмова з самим собою), між­людська (дві осо­би), комунікація в ма­лих групах (3—5 осіб), публічна (20—30 і біль­ше осіб), організаційна (100 і більше) та масова (1000 і більше) [По­чепцов Г. Г., 1999, 8—9]. Такий поділ цілком допустимий, якщо є аргумент, який можна використати для пояснення того, чому малою групою необхідно вважати 3—5 осіб, а не 3—7 або чому організацією треба вважати 100 і більше осіб, а не 80—100.

В основі видів комунікації лежить не так кількісний показник, як які­сний, що засвід­чує причини особливої організації процесу спіл­ку­вання. По-перше, думання, озвучен­ня думок не є видом комуні­ка­ції, це особ­ливий вид психічної активності людини. По-друге, спіл­кування “сам з собою” та­кож є особливим видом психічної ак­тив­но­сті, що межує з клініч­ними станами особистості і не є in natu­­­ra ви­­­дом спілкування.

Таблиця 1.

Кілька зауважень до видів комунікації згідно з табл. 1.

Групова комунікація являє собою систему найчастіше міжособи­сті­­сних нере­гульованих зовнішніми факторами сто­сун­ків, завдяки чо­му кожен комунікант може виступити в ролі комуніката. Така ко­му­нікація може відбуватися у різних групах — малих, великих, ду­же великих, які називаються публікою або масою .

Публікою називається така група осіб, які об’єднані лише духов­но, по­дум­ки, але розпорошені та фізично відокремлені [Tarde G., 43]. Публі­ка, на думку Tarde’а, є продуктом поширення періодичної преси, що об’єднала різних людей як споживачів інформації духов­но.

Масою називається суспільна гетерогенна (неоднорідна) група лю­­­дей, що є анонімними, фізично розпорошеними й відокремле­­­ни­ми, неорганізованими до співпраці [Blumer H., 185].

Ринковомедійна комунікація є результатом розвитку комунікації з масою людей на засадах економічних, коли маса розглядається як група індивідуальних споживачів інформаційної продукції [Goban-Klass T., 214]. При цьому однобічними є суспільні зв’я­зки з джере­лом комунікації, не на належному рівні усвідомлю­ється ринкова ма­са людей як потенційно можлива духовно-суспільна єдність.

Віртуальна комунікація виникає у лоні масової комунікації в ре­зуль­таті процесу глобалізації масової комунікації, виникнен­ня му­ль­ти­медійних систем, що веде до зміни самої природи комуні­ка­ти­в­но­го процесу, багатовекторність якого настільки стає склад­ною, що комунікатор одночасно отримує роль і комуніканта, і кому­ні­ката. Ця одночасність є продуктом віртуального (можливого) пе­ре­бу­ван­ня в одному й тому ж часі й просторі багатьох комуні­ка­то­рів завдя­ки технічній можливості фізично об’єднуватися в глобаль­ні інфор­ма­ційні надсистеми.

4. Природа комунікативного про­цесу цікавить багатьох уче­­­них. Наявність близько 200 ви­­значень цього явища, про що ми говорили у минулій ле­к­­­­­ції, є яскравим свідчен­ням того інтересу.

Якщо на найпростішому рів­­ні уявляти кому­ні­ка­цію як си­­­сте­му з трьох елементів, так, як уявляли її здавна:

мовець—твір—спів­роз­мовник

то можна виділити кілька спо­собів репрезентації стру­к­тури спілкування. Оскільки структурні зв’язки в системі комунікації можуть виконувати роль актів, процесів, дій, операцій, то мова йде, власне, про способи репрезентації комунікативного процесу.

На думку McQuail’а (1994), можна виділити чотири типи комунікації, які, по суті, репрезентують аспекти комунікативного процесу, частково його фази: моделі трансмісії (А), моделі ритуалу (Б), моделі привернення уваги (В) і моделі рецепції (Г).

Для при­кладу розглянемо кілька мо­де­лей явища комунікації, що допоможе нам збагнути при­роду спілкування (цит. за [По­чепцов Г. Г., 1999, 10—17; Goban-Klas, 52—79]).

А. Загальна модель комунікації як трансмісії . Ця модель виражає одновекторну суть комунікативного процесу:

Комунікативний процес розглядається як процес передачі ін­фор­ма­ції.

Модель всесильної пропаганди, або модель Чакотіна (Tchakhotine) . На підставі особистого досвіду заняття гітлерівською пропагандою німецький емігрант у Франції Серж Чакотін представив психологічну модель проведення масової пропаганди. На його думку, гітлерівська пропаганда здійснювалася на засадах теоріїї Павлова про вироблення умовних рефлексів у тварин. Техніка пропаганди трималася на зв’язку визначених ідеологічних смислів з внутрішніми рефлексами людини. Модель Чакотіна, по суті, відбивала думку Платона про те, що риторика — мистецтво переконання — з очевидністю є мистецтвом догоджання: чим вдаліше переконуєш, тим вдаліше догоджаєш слухачам.

Модель Чакотіна закладала своєрідну модель людини й суспільства. Чекотін виділяв чотири рефлекси людини, на яких мала триматися пропаганда: агресивний, сексуальний, захисний та харчовий. Для нього людина була істотою, що керувалася категоріями інстинкту й почуття, аніж розуму. Пропаганда для Чекотіна — це повтор гасел, що торкалися інстинктів та почуттів людини. Комунікативний процес, таким чином, зводився до одновекторності й спрямованості на великі групи — масу, яка мала перетворюватися у “по­трібну публіку” способом передачі дозованої інформації та нав’­язу­вання ідеологічних смислів, що підкріплювалися життєвими рефлексами людини.

У шістдесятих роках на основі цієї моделі витворилася теза В. Пакарда про “вплив на підсвідомість”. Прикладом є сучасна реклама чи політичний маркетинг (новітня форма партійної пропаганди), коли мова йде не так про товари, осіб, програми, як про систему цінностей, бажання споживачів. У результаті люди купують не косметику, а дбають про красу, не п’ють пиво, а створюють клімат доброго товариства, не обирають політику чи партію, а обирають особистість, добробут та демократію.

Модель персвазійного акту (акту переконання), або модель Лассвелла. Американський політолог та дослідник пропаганди Гарольд Лассвелл розуміє процес спілкування як акт, що складається з п’яти основних складників: “Хто говорить, що, яким засобом, до кого і з яким результатом?”

Модель Лассвелла стосується таких актів спілкування, під час яких комунікант чітко формулює комунікативну мету, знає, що він хоче від комуніката, яких змін позицій чи поведінки. Комунікативний процес при цьому розглядається як одновекторний опосередкований акт впливу на комуніката, залежний від п’яти чинників спілкування.

Модель контактування, або модель Якобсона . Вклю­чає шість важливих чин­ни­­ків спілкування:

В ідеальній комунікативній ситуації на процес спілкування впли­вають усі шість чинників. Насправді ж може бути актуалізація од­ного або кількох з них, але без втрати чинності інших. Через це Ро­ман Якобсон (1960) виділяє шість функцій комунікації: емотивну (вираження свого “я”), референтну (денотативну) (виділення об’­єкта мовлення), конативну (інтенсивну) (вплив на адресата), поетичну (виділення форми повідомлення), металінгвістичну (пов’яза­ну з виходом за межі бесіди у сферу коду, мови), фатичну (підтримання контакту, коли важлива не тема розмови, а те, щоб контакт не перервався).

Згідно з нашою моделлю комунікації та її визначенням (див. стор. 3), фатична функція є сутнісною для про­цесу спілкування, оскільки вона є складником контактної функції взагалі. Як видно з моделі Якобсона, контакт є єдиною процесуальною характеристикою спіл­кування, тому можна стверджувати, що комунікативний процес є по суті актом контактування , через який реалізується “я” комуніканта, виділяється об’єкт розмови, здійснюється вплив на комуніката, актуалізується форма повідомлення, свідомо добирається кожне слово, спеціально підтримується контакт при його згасанні.

Модель трансмісії сигналу, або модель Шеннона-Вівера . Запропонована математиком К. Шенноном (1948) модель передачі сигналу для технічних систем при допомозі В. Вівера набула такого вигляду:

Ця модель являє собою більш розгалужену систему чинників комунікативного процесу. Він має фази і розглядається як процес трансмісії сигналу, тобто опосередкованої певними засобами передачі сигналу. Передавач (nadajnik) від джерела інформації (комуніканта) отримує її й у вигляді сигналу через канал під упливом джерела шуму (żródło zakłóceń) робить передачу інформації; сигнал отримує споживач (odbiornik) сигналу, від якого адресат бере інфор­мацію у вигляді її переказу.

Комунікативний процес на моделі Шеннона-Вівера цілком придатний для технічних систем. Його можна розглядати як структурований процес встановлення й підтримання контакту між комунікаторами, що являє собою систему фаз процесу контактування і має характер трансмісії сигналу при використанні технічних систем спілкування.

Модель Левіна, або топологічна модель (модель комунікації як припливу інформації). Соціальний психолог Курт Левін (1947) застосував до процесу комунікації поняття припливу повідомлень. Левін виходив з того, що в різних соціальних ситуаціях приплив інформації є зав­жди нерівномірним та неповним. Приплив інформації регулюється бар’єрами (Левін називав їх воротами ). У ролі таких бар’єрів виступають певні люди (jednostki) або інституції, які одну інформацію затримують, іншу пропускають. У масовій комунікації такими особами є редактори, видавці, засновники тощо.

Модель двоступеневого припливу інформації та думки, або модель Каца — Лазарсфельда. На цій моделі (1955) розмежовуються два процеси: процес передачі (інформації, а також поглядів, думок, оцінок) і процес упливу на позиції та свідомість інших людей. Двоступеневість полягає в актуалізації ролі споживачів інформації: деякі споживачі виконують не лише роль отримувачів і селекціонерів (odbiorca), а й поводирів публічної думки (przywódca opinii). Згодом ця модель стала основою математичних моделей дифузії інформації.

Соціологічна модель, або модель Рілеїв. Дослідження соціальних психологів Дж. і М. Рілеїв (1959) довели, що існує сильний вплив малої соціальної групи, до якої належить або хоче належати певна особистість, на її позиції й поведінку. Велику роль відіграє первинна група (grupa pierwotna), яка впливає на почуття, думки, позиції, поведінку відправника твору (N). Отримувач твору (О) теж залежний від своєї первинної групи.

Відбувається, власне, міжгрупове багатовекторне спілкування.

Модель селекції, або модель Вестлея—МакЛіна . Вестлей і МакЛін (1957) на своїй моделі комунікації, що належить до трансмісійного виду моделей, д одали істотну характеристику, відсутню, скажімо, на моделі Шеннона — це наявність професіонального комунікатора (медійної інституції) (С) , який опосередковує процес спілкування.

Висловлювання від А через посередника С, який доставляє його до В, зазнає певного опрацювання й модифікації. Комунікатор-посередник (С) враховує побажання А і потреби В. Завдання професіонального комунікатора С зблизити відправника й отримувача повідомлення, чого зробити самостійно вони не можуть. Комунікатор С працює на порозуміння між А та В. Така організація процесу спілкування неможлива під час комунікації “обличчям до обличчя”, вона характерна для масової комунікації.

Модель зворотного зв’язку, або модель ДеФлоєра (1). Невідповідність між повідомленням відправника й отриманим повідомленням відбита на моделі ДеФлоєра (1966).

Ця модель є багатовекторною зі змінними ролями комунікаторів: отримувач повідомлення виконує роль відправника.

Аналітична модель, або модель Малецького. Ця модель, сконструйована в 1963 році західнонімецьким психологом Ґ. Малецьким, відрізняється від моделі Рілеїв наявністю психологічних змінних: особистість комунікаторів, взаємосприйняття учасників процесу, належність до колективів у межах різних інституцій тощо.

N — відправник повідомлення (Р), передавач (Р — przekażnik), O — одержувач повідомлення, presja przekażnika — тиск передавача.

Ця модель демонструє складність комунікативного процесу, який, по-перше, залежить від соціальнопсихологічних особливостей комунікаторів, по-друге, є багатовекторним і двокерованим на рівні споживання інформації, оскільки на отримувача інформації впливає передавач повідомлення, скажімо, ЗМК, та й отримувач інформації виявляє активну позицію щодо передавача — сприймає тільки необхідну йому інформацію.

Модель спільного досвіду, або модель Шрамма. Вільбур Шрамм, перший із гуманітаріїв, хто адаптував технічну модель Шен­нона до нетехнічних умов спілкування (1954). Він першим застосував термін спільного досвіду (shared experience) до процесу комунікації, тобто спільних позицій, ідей, символів, які об’єднують комуніканта й комуніката.

Предметною моделлю спільного досвіду може бути, наприклад, передача інформації між двома комп’ютерами, програми яких є тільки частково ідентичними. Зрозуміло, що інформація може бути отримана тільки у межах спільної частини програм.

Шрамм виділив три головні фази творення й отримання повідомлення: кодування, інтерпретація, декодування.

Модель мозаїчної культури, або модель Молеса (1) .

Абрагама Мо­лес створив модель (1967), в основу якої поклав тезу, що сучасна культура є цілістю неупорядкованою, має мозаїчну структуру з елементами різної вартості. Така культура є продуктом функціонування ЗМК. Ця культура випливає з надбань минулого, колись сучасного, а сукупність її висловлювань творить суспільно-культур­ний образ, який формує сучасний споживач інформації.

Комунікативний процес на моделі Молеса є багаторівневим, розшарованим.

Суспільно-культурна модель, або модель Тудора. Англійський науковець А. Тудор (1970) вказав на подвійну зумовленість процесу спілкування: з одного боку, зумовленість суспільною структурою, з другого — культурою.

Модель розширеного досвіду, або модель Молеса (2) . А. Молес (1971) розширив модель Шрамма (1954), пов’язавши її з моделлю Шеннона. Важливим є запровадження на моделі елемента самонавчання. Отримувач інформації може поступово під упливом комуніканта розширювати свій код чи знання, тим самим він розширює свої можливості щодо спілкування.

Аналіз трансмісійних моделей показує, що комунікативний процес на цих моделях відрізняється одно- або багатовекторністю, опосередкованістю/неопосередкованістю, умовами, що характеризують процес спілкування, наявністю/відсутністю чинників, що зумовлюють процес спілкування, фазовістю процесу, роллю й статусом комунікаторів в організації комунікації.

Б. Модель експресивна або ритуальна (модель Джеймса Карея). Це друга група моделей, яку виділив McQuail. До цієї групи належить модель Джеймса Карея (1975), яку він розробив як альтернативну. Комунікація, на думку Карея, має бути виражена в таких категоріях: участь, товарискість, братерство, спільна віра. Спіл­кування, таким чином, спрямоване не на поширення повідом­лень чи творів у просторі, а на підтримання спільноти у часі; не є актом висилання інформації, а публічним виявом підтримки су­спіль­них переконань.

Ялинка (choinka) тут є спільним символом для комунікаторів.

Модель Карея близька до нашого розуміння масової комуні­кації як виду суспіль­но-ку­ль­­­тур­ної діяльності, спрямованої на духовне, про­­­­фе­­сій­не чи інше єд­нан­ня ма­си людей (мас).

Ритуальна комунікація має головну суспільну функцію уніфікування й підтримання єдності групи. Її символи використовуються в рекламі й політичній пропаганді, релігії, мистецтві, публічних церемоніях. Комунікативний процес на ритуальній моделі спілкування являє собою акт об’єднання людей в одну групу або підтримання такої єдності.

В. Модель рóзголосу: комунікація як демонстрація й привернення уваги. Модель охоплює масовомедійні процеси і розрахована на масовий вплив. Основою моделі є встановлення й підтримання уваги комунікатів не так до повідомлення, як до самого засобу комунікації. При цьому переслідується мета чисто бізнесова, економічна: комунікати підтримують існування ЗМК, а також через цей засіб підтримують рекламодавців, реагують на товари та послуги, що рекламуються.

Комунікація на такій моделі розглядається як спектакль, де публіка споглядає, але не бере участі. При цьому факт уваги є більш важливим, ніж якість уваги. В увазі до засобу сила ЗМК, яка стає важливим компонентом формування суспільної свідомості. ЗМК робить все, аби здобути увагу аудиторії, у цьому криється “медійна логіка”.

Модель демонстрації й привернення уваги відповідає інтересам особливо тих комунікатів, які вбачають у ЗМК предмет розваги. Акцент при цьому робиться не так на зміст повідомлень, як на їх доступність, демонстративність тощо.

Вибірковість уваги комунікатів до ЗМК є чи не найголовнішою характеристикою моделі: чим стійкіша увага до одного ЗМК, тим слабкішою є увага до інших ЗМК. Натомість у моделях трансмісії та ритуалу таких обмежень щодо встановлення контактів із ЗМК немає.

Г. Модель рецепції (сприймання): кодування й декодування висловлювання. Основою моделей рецепції є уявлення про процес спілкування як фазовий процес, що складається з актів кодування повідомлення та його декодування. При цьому зміст декодованого повідомлення буде відрізнятися від змісту повідомлення, яке кодував автор. Процес рецепції найчастіше обумовлюється самим отримувачем інформації; реципієнт (той, хто сприймає) є не пасивним, а активним декодувальником, зміст повідомлення великою мірою залежить від позицій реципієнта.

Модель кубиків. До моделей рецепції належить так звана модель кубиків: відправлені комунікантом елементи (кубики) змісту дозволяють реципієнтові складати з них свою конструкцію твору.

Модель Лотмана . Послідовник формальної школи 30-х років Ю. М. Лотман розглядав комунікацію як переклад з мови свого “я” на мову твого “ти”.

Принциповим для Лотмана є уявлення про комунікативний процес як багатовекторну, діалогічну структуру, яка є “мислячою”, бо монологічна структура не може виробити принципово нового повідомлення. Це означає, що багатовекторність контактів між комунікаторами є основою для формування нових повідомлень, нових поглядів на речі. Діалог забезпечує взаємопорозуміння, оскільки воно виникає через часткову несумісність мов комуніканта й комуніката .

Модель Ґербнера . Джордж Ґербнер (1966) розглядає процес спілкування як явище психологічне. На відміну від моделей трансмісії модель Ґербнера репрезентує комунікативний процес не як лінеарний, а як ланцюгово-розчеплений процес.

Ґербнер розбив комунікативний процес на окремі ланки, які утво­рюють єдиний ланцюг. Одну таку ланку вчений відтворив графічно (див. нижче).

Модель Ґербнера акцентує увагу на фазах трансформації у процесі комунікації: джерело інформації (відправник) сприймає певну подію, передає сприйняте отримувачу у вигляді повідомлення, який сприймає факт, але у зміненому вигляді.

Модель хвилі, або модель HUB . Це модель трьох американських авторів Геберта (Hiebert), Унгурайта (Ungurait), Бона (Bohn).

Контент — особи, групи осіб, суспільство використовують засоби комунікації, щоб застосувати контент (знання, зміст) з метою досягнути одного або кількох спеціальних ефектів. Контент масової комунікації відрізняється від контенту персональної або групової комунікації, бо повідомлення у сфері масової комунікації мало персонізоване, спеціалізоване, більш швидко поширюється і має зручніші канали проходження. Виділяють шість завдань або категорій контенту масової комунікації: розваги, новини, коментарі, виховання, паблік рилейшинз і реклама.

Засоби ампліфікації — різні інституції можуть упливати на характер і форму подачі інформації.

Зворотна реакція — реакція, яку має отримувати комунікатор та аналізувати її з метою удосконалення процесу комунікації.

Модель HUB демонструє фазовість процесу комунікації. Між комунікантом і комунікатом існує кілька фаз, що деформують, обмежують, контролюють і т. п. процес передачі інформації до аудиторії. Це фази захисту інформації (gatekeeper), регулювання та фільтрування. Окрім того сприймання інформації аудиторією залежить від контенту, засобів спотворення й шуму, засобів ампліфікації.

Синтетична модель, або модель Ґобана-Класа . Автор підручника “Засоби масової комунікації й масова комунікація” Томаш Ґобан-Клас (1978) запропонував синтетичну модель.

Модель трансмісії,— пише Т. Ґобан-Клас,— породжена найдавнішими інституціональними контекстами — владою, школою, церквою — і відповідала справі ЗМК, які мали мету пропагувати, давати інструкції чи просто передавати інформацію. Модель ритуалу чи експресії найкраще відповідає ситуаціям, пов’язаним з мистецтвом, розвагою та урочистими подіями. Модель розголосу звертає увагу на повідомлення, завданням яких є заволодіння аудиторією для престижу чи прибутку. Модель рецепції означає, що сильна влада засобів є вдаваною, бо в результаті все залежить від аудиторії, тих, хто сприймає [Goban-Klas, 73].

Кожна модель відрізняється одна від одної складністю відтворення явища, відображає його в певному аспекті. Жодна з розглянутих моделей не є повним відображенням процесу комунікації.

Ґобан-Клас запропонував складну модель масової комунікації, яка, на його думку, схоплює більше сторін явища, ніж окремі моделі, що були запропоновані іншими вченими. Синтетична модель зводить в одне ціле комунікативний процес, його структуру й систему складників процесу, чинники, що впливають на комунікативний процес. Безперечно, ця модель є більш всеохопною, ніж аналізовані вище, але без сумніву можна сказати, що й графічна модель Ґобана-Класа не є тим, засобом, який повною мірою відтворив явище масової комунікації.

На закінчення нашої розмови про природу й структуру комунікативного процесу хотілося б зупинитися ще на кількох аспектах: функціональному, формальному, квалілогічному й культурологічному.

5. Аналіз ефективності й дієвості комунікативного процесу здійснюється у фун­к­­ціо­нальному ас­пекті. Функція комуніканта — це завжди встановлення й підтримання контакту з комунікатом. За формою ця функція може мати вигляд похідних функцій впливу на комуніката, переконання, трансмісії, передачі, об’єднан­ня, демонстрації й підтримання уваги тощо. Про це свідчить й аналіз розглянутих вище моделей. Встановити контакт із співбесідником означає забезпечити реакцію згоди співбесідника на встановлення такого контакту. Забезпечення такої реакції з боку комуніканта означає —ні більше ні менше — використання ним певної системи комунікативних технік, методів, способів, певної інформації, вираження почуттів, емоцій, нарешті, певної організації комунікативного процесу. Отже, дієвість комунікативного процесу визначається наявністю згоди між комунікаторами .

Згода між комунікаторами може виникати в результаті повного або часткового порозуміння. Ступенем порозуміння визначається ефективність комунікативного процесу.

Неефективним є той процес комунікації, який має конфлікт [детально див. Різун В. В., 1995, 47—48]. Конфлікт між комунікантом і комунікатом свідчить про незавершеність комунікативного процесу, про його нецілісність. При цьому знищення протистояння здійснюється не засобами примусу й сили, а перемогою однієї точки зору над іншою. Конфлікт — це протистояння між індивідами або ідентичними групами індивідів на основі незадоволення загальнолюдських потреб (конфлікт потреб), інтересів (конфлікт інтересів). Розв’язання конфлікту вимагає аналізу й вирішення проблеми через структурні зміни та новації в організаціях, установах, закладах, колективах тощо. Так, суперечка, “конфлікт інтересів існує тоді, коли вчинки однієї людини, яка намагається збільшити свою власну вигоду і користь, перешкоджають,, затримують, заважають, причиняють зло чи якось по-іншому роблять менш ефективними вчинки іншої людини, яка також намагається звести до максимуму власну вигоду і користь” [Johnson, 269].

Аналіз конфлікту під час його розв’язання виступає технологіч­ним процесом у комунікативній сфері. Цей процес здійснюється імпліцитно (приховано) відносно реципієнта як однієї з конфліктуючих сторін.

Ознакою конфлікту є різні дефініції ситуації в учасників конфлікту і відповідно різні інтелектуальні фрейми (рамка, система елементів, установок тощо). Під дефініцією ситуації необхідно розуміти опис ситуації конфлікту однією з конфліктуючих сторін. Інтелектуальні фрейми лежать в основі психофізіологічного механізму дефініції ситуації й охоплюють поняттєві підсистеми свідомості, емоційні, вольові тощо стани, що забезпечують відповідну дефініцію ситуації. Інтелектуальні фрейми виконують надзвичайно важливу функцію під час сприймання й розуміння висловлювань: вони є фільтром, призмою, через яку пересівається інформація, що сприймається. Власне від фреймів залежить розуміння висловлювання. У термінах гуманітарних наук фрейми функціонально можна називати ідеєю твору .

Розв’язання конфлікту, що збігається з процесом впливу на комуніката, полягає в пошукові й використанні спільної для конфліктуючих сторін дефініції ситуації через пошук спільного, кооперуючого фрейму. Цей фрейм базується на спільних для конфліктуючих сторін засадах — на відображенні загальнолюдських потреб, цінностей, моральних засад. Журналісти виконують роль аналітиків для встановлення неконфліктних стосунків шляхом пошуку кооперуючих фреймів. Для цього доцільно вживати ретельно опрацьовані форми мовлення (на відміну від масово вживаних форм мовлення), які є суттєвими з точки зору зміни ворожих відносин на партнерські.

На думку В. Бернштейна, “існують різні форми мовлення, які характеризують різні фази вирішення проблем. Різні форми міжлюдських відносин опосередковуються різними формами (чи кодами) мовлення, оскільки відносини й коди віддзеркалюють фрейми суб’єктів” [De Reuck, 194]. В. Бернштейн проводить відмінність між вузьким, обмеженим, масовим і ретельно опрацьованим варіантом мовлення (кодами), що виникає із різноманітних обмежень, які накладаються на граматично-лексичні вибори мовців їхнім соціальним і контекстуальним середовищем.

З погляду теорії комунікації, мова йде про звичайне, масове, непрофесіональне й опрацьоване, професіональне мовлення. При цьому необхідно враховувати, що як консенсус, так і розбрат має тенденцію до зберігання при вживанні обмежених, вузьких мовних форм; встановлення нових партнерських відносин вимагає ретельного опрацювання мовного коду для аналізу й встановлення нових соціальних відносин. Так, для підтримання сварки або задоволення, захоплення чимось достатньо говорити про речі, які викликають цю ситуацію чи ці почуття. Коли ж потрібно сварку змінити на дружні стосунки, необхідно вийти на інший рівень понять і мови, більш досконалий, загальний, оскільки в термінах вселюдської філософії й загальнолюдського світобачення ворогуючі сторони знаходять спільність і порозуміння.

Anthony de Reuck виділяє три фази розв’язання конфлікту.

Перша фаза — комунікація відбувається між конфліктуючими сторонами. Використовується вузький код. Друга фаза — аналітична, коли психоаналітик переводить комунікацію у ретельно опрацьовані коди, формує кооперуючий фрейм. Третя фаза — комунікація відбувається між конфліктуючими сторонами, але вже в межах однієї дефініції ситуації.

Журналістика активно включається в конфлікт переважно на другій фазі.

Вихід з конфлікту під час спілкування є необхідним комунікативним ефектом, що забезпечує основну функцію комунікації — встановлення й підтримання контакту між комунікаторами.

6. З погляду самобутності й оригіналь­ності організації про­це­су комунікації можна говорити про стиль спілкування. Стильовий аспект є надзвичайно важливим, коли говорять про міжперсональну комунікацію, монологічне спілкування. Безперечно, масове спілкування теж має стильові характеристики, але вони не так помітні й вимагають ретельного пошуку елементів стилю. Для масової комунікації актуальним є пошук жанрово-стильових особливостей, що дозволяє розрізняти журналістські матеріали різних жанрів — інформаційних, аналітичних та художньо-публіцистичних.

7. За формою комунікативний процес може бути вербальним і невербальним (без використання мови, а з залученням паралінгвістичних засобів — жестів, міміки тощо).

8. З погляду якості організації процесу спілкування, варто говорити про рівень якісної комунікації, тобто такої організації процесу спілкування, коли досягаються комунікативні цілі й задовольняються потреби комуніканта або комуніката.

9. Духовна, суспільно-культурна забезпеченість процесу спілкування є чи не визначальним фактором, що зумовлює комунікативний процес. Ця зумовленість відбита, наприклад, на моделі Рілеїв, моделі Шрамма, ритуальній моделі, моделі Тудора, моделі Молеса (1). Очевидним є той факт, що комунікативний процес може бути ефективним й дієвим лише за умови духовної й культурної єдності комунікаторів.

Література

Бондаренко А. Д. Современная технология: теория и практика.— Киев; До­нецк: Вища шк., 1985.— 171 с.

Гуманітарні технології: Конспект лекцій / За ред. В. В. Різуна.— К.: Видав­ни­чий дім “КМ Academia”, 1994.— 60 с.

Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнарод­ні відносини.— К.: Освіта, 1999.— 351 с.

Каширин В. П. Философские вопросы технологии.— Томск: Изд-во Том. ун-та, 1988.— 286 с.

Масова комунікація: Підручник / А. З. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іва­нов, В. А. Вергун.— К.: Либідь, 1997.— 216 с.

Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник / А. З. Мо­скаленко, Л. В. Гу­берський, В. Ф. Іванов / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка.— К., 1999.— 634 с.

Почепцов Г. Г. Теорія комунікації.— К.: Видавничий центр “Київський уні­вер­ситет”, 1999.— 308 с.

Різун В. В., Мелещенко О. К . Інформаційні мережі в засобах масової інфор­мації. Канал ИНФО-ТАСС / Київ. ун-т ім. Тараса Шев­ченка.— К., 1992.— 96 с.

Різун В. В. Моделювання і технологія редакторських систем / Інститут системних досліджень освіти; Інститут журналістики Київського університету.— К., 1995.— 200 с.

Різун В. В. Основи комп’ютерного набору і коректури: Під­ручник.— К.: Ли­бідь, 1993.— 172 с.

Свириденко С. С. Современные информационные техно­ло­гии.— М.: Радио и связь, 1989.— 300 с.

Смирнов С. В. Становление основ общественного производства (Материаль­но-технический аспект проблемы).— К.: Наук. думка, 1983.— 260 с.

Blumer H. The Mass, the Public and Public Opinion.— New York: Barnes and Noble, 1939.

Dance F. The Concept of Communication // Journal of Commu­nication.— 1970.— # 20.— P. 201—210.

De Reuck, Anthony . A Theory of Conflict Resolution by Problem-solving // Conflict: Readings in Management and Resolution edited by John Burton and Frank Dukes.— N. Y., 1990.— P. 183—197.

Goban-Klas T . Media i komunikowanie masove. Teorie i analizy prasy, radia, tele­wi­zji i Internetu.— Warszawa—Kraków: Wydawnictwo naukowe PWN, 1999.— 336 s.

Johnson, David W., Johnson, Frank p. Joining Together. Group Theory and Group Skills.— New Jersey, 1987.

McQuail D. Mass Communication Theory. An Introduction.— London: Sage, 1994.

Tarde G. L’Opinion et la foule.— Paris, 1901.

Walińska de Hackbeil H. Pojęcie “komunikacja” w amerykańskiej teorii komu­nikacji społecznej: Докт. дис….— Uniwersytet Wrocławski, 1975.