РЕФЕРАТ

на тему:

Політичний портрет Джона Кеннеді

ПЛАН

КЕННЕДИ, ДЖОН ФИЦДЖЕРАЛД (Kennedy, John Fitzgerald) (1917–1963), 35-й президент США, родился в Бруклайне (шт. Массачусетс) 29 мая 1917. Учился в школе Чоат, а затем в Гарвардском университете, который окончил с отличием в 1940. За два месяца до вступления США в войну поступил на службу в военно-морской флот и в звании младшего лейтенанта принял под свое командование патрульный торпедный катер из частей, дислоцированных на Соломоновых островах в южной части Тихого океана. Был тяжело ранен и дважды награжден за отвагу.

После окончания войны работал корреспондентом. Заявил свою кандидатуру на пост члена палаты представителей от Демократической партии в 11-м избирательном округе Массачусетса и был избран, выиграв у республиканского соперника с пятикратным преимуществом. В январе 1947 в возрасте 29 лет занял место в палате представителей и затем дважды переизбирался на этот пост.

В 1952 решил бросить вызов республиканскому сенатору Г.Лоджу, дед (и полный тезка) которого нанес поражение бостонскому мэру Дж.Фицджералду, деду Кеннеди по материнской линии, на выборах в Сенат в 1916. Руководил кампанией Джона его брат Роберт. Лодж был опасным противником, к тому же это был год возвращения республиканцев к власти в стране под знаменами генерала Д.Эйзенхауэра. Генерал победил в Массачусетсе, завоевав 208 тыс. голосов, но Кеннеди нанес поражение Лоджу с преимуществом в 70 тыс. голосов. Он был переизбран в 1958, получив более 70% голосов избирателей.

Кеннеди-сенатор поддерживал политику регулирования цен и платы за жилье; выступал за развитие государственного жилищного строительства в противовес лоббистам, действовавшим в интересах владельцев недвижимости, и их союзникам из консервативного руководства ветеранских организаций; защищал интересы профсоюзов и голосовал против закона Тафта – Хартли.

Однако в области внешней политики и в ряде других вопросов Кеннеди зачастую оказывался гораздо правее большинства демократов из северных штатов. Он примкнул к республиканцам, обвинившим президента Трумэна, государственного секретаря Дж.Маршалла и чиновников госдепартамента в том, что они «отдали» Китай коммунистам. Критиковал политику администрации в области обороны и относился с недоверием к программам помощи зарубежным странам. Выступал в поддержку программы федеральной помощи приходским школам. Голосовал против высоких, закрепленных твердыми ценами сельскохозяйственных субсидий. Занял умеренную позицию в вопросе о гражданских правах.

Разрыв между взглядами Кеннеди и ортодоксальных либералов наиболее четко проявился в области гражданских свобод. То были годы «холодной войны» и войны в Корее, когда хрупкий баланс между национальной безопасностью и личной свободой подвергался тяжелым испытаниям. Кеннеди зачастую оказывался на стороне безопасности, а не гражданских свобод. Эта проблема оказалась в центре внимания в результате действий республиканского сенатора из Висконсина Дж.Маккарти, инициатора крестового похода против коммунистов. Кеннеди предпочел остаться в стороне от Маккарти, но не был и в рядах его откровенных противников. Придерживался узко легалистской, по мнению многих демократов, точки зрения, временами поддерживая воинственного сенатора, а временами голосуя против него. Когда в 1954 Сенат проголосовал за вынесение порицания Маккарти, Кеннеди отсутствовал по болезни и в течение нескольких лет не прояснял своей позиции по этому вопросу.

В ходе кампании 1952 за место в Сенате Кеннеди получил поддержку многих правых республиканцев в борьбе против Лоджа, руководившего кампанией Эйзенхауэра против Р.Тафта на национальном республиканском конвенте. И Кеннеди и Лодж избегали дискуссий о Маккарти, который имел большое число сторонников в Массачусетсе.

Кеннеди-сенатор без устали трудился над рядом законопроектов. В 1956 он возглавил борьбу против реформы коллегии выборщиков, утверждая, что преимущества, предоставляемые густонаселенным промышленно развитым штатам существующей системой избрания президента, являются необходимым противовесом преобладанию делегатов консервативных сельских районов. Им были законодательно оформлены многие из рекомендаций комиссии по реорганизации правительственного аппарата, которую возглавлял бывший президент Г.Гувер. Кеннеди обеспечил и утверждение законопроекта о превращении медицинской библиотеки вооруженных сил в национальную медицинскую библиотеку. Благодаря этим проектам укрепилась его репутация в Конгрессе. Общенациональную известность Кеннеди приобрел, руководя специальным комитетом, которому было поручено выбрать пятерых величайших сенаторов всех времен, чьи портреты собирались вывесить в сенатском зале приемов. Он был назначен на этот пост прежде всего потому, что получил Пулитцеровскую премию по разделу биографий как автор книги Профили мужества (Profiles in Courage, 1956), посвященной американским политическим лидерам, от Дж.Адамса до Тафта.

Состоявшийся в 1956 национальный конвент Демократической партии был событием, которое обеспечило Кеннеди выход на общенациональную политическую арену. Э.Стивенсон, во второй раз выдвинутый своей партией на пост президента, пошел на необычный шаг, предложив конвенту избрать человека, который стал бы на выборах его напарником в качестве кандидата в вице-президенты. Кеннеди противостоял опасный соперник – теннессийский сенатор Э.Кифовер, который уже победил в предварительных выборах в ряде штатов. После трех драматичных туров голосования Кифовер обеспечил свое выдвижение.

Кеннеди почти незамедлительно приступил к борьбе за первое место в избирательном бюллетене на следующих выборах. В 1958 он добился чрезвычайно убедительной победы во время перевыборов в Сенат. Кеннеди делал все для того, чтобы оставаться в центре общественного внимания. Он написал десятки газетных и журнальных статей, стал членом широко разрекламированного комитета Макклелана, занимавшегося расследованием профсоюзного рэкета, и весьма искусно провел через Сенат умеренный законопроект о реформировании трудовых отношений. Приобрел серьезный авторитет в сфере внешней политики, выступив с требованием самоопределения для Алжира и экономической помощи Индии.

Когда в начале 1960 Кеннеди официально выдвинул свою кандидатуру, ему противостояли сенатор Х.Хамфри из Миннесоты, сенатор С.Саймингтон из Миссури, лидер сенатского большинства Л.Джонсон из Техаса и Э.Стивенсон. К моменту открытия конвента в Лос-Анджелесе Кеннеди уже обеспечил себе победу и был утвержден в первом же туре голосования. Спустя две недели республиканцы избрали своим кандидатом вице-президента Р.Никсона.

Кеннеди сконцентрировал свои усилия на густо населенных штатах Северо-Востока, рассчитывая, что его напарник сенатор Джонсон обеспечит демократам традиционную поддержку Юга. Эта стратегия принесла успех, но перевес оказался незначительным. Кеннеди победил Никсона большинством в 119 тыс. голосов избирателей (при 69 млн. голосовавших). Кеннеди и Джонсон получили 303 голоса выборщиков, Никсон и Лодж – 219, сенатор Г.Бирд – 15.

Кеннеди принял присягу президента США 20 января 1961. План действий нового президента был назван программой «Новых рубежей». Конгресс одобрил создание Корпуса мира, поднял минимальную заработную плату, либерализовал социальное страхование и принял законы о жилищном строительстве, помощи бедствующим районам страны, о переподготовке рабочей силы и выплате пособий временно безработным. Президенту были предоставлены беспрецедентные полномочия в проведении переговоров о снижении тарифов на импорт.

Но Конгресс не принял ряд других его предложений: об оказании медицинской помощи пожилым, создании министерства по делам городов, всесторонней помощи сфере образования. Конгресс оказался по сравнению с Белым домом и менее либеральным, и менее склонным к активности. Южные демократы, контролировавшие председательские посты большинства ключевых комитетов, с помощью республиканских союзников смогли сохранить за собой роль постоянного тормоза действий исполнительной власти. Не удалось президенту завоевать и внушительной общественной поддержки своих законодательных программ. В личном плане он был чрезвычайно популярен. Но страна в целом процветала, и трудно было убедить большие группы избирателей в необходимости перемен.

Два из наиболее ценимых президентом законопроектов находились в подвешенном состоянии в течение многих месяцев и были приняты лишь после его смерти. Один из них предусматривал стимулирование экономического роста путем снижения ставок личного и корпоративного подоходного налога. Второй проект касался защиты гражданских прав. В этой области президент действовал со значительным опозданием. Несмотря на свои предвыборные обещания и заверения, содержавшиеся в демократической платформе 1960, он счел, что не может подвергать риску другие программы, особенно касавшиеся либерализации торговли, обостряя отношения с конгрессменами южных штатов. В 1963 всю страну, как на Севере, так и на Юге, охватила огромная волна демонстраций афроамериканского населения. Пригласив к сотрудничеству как полноправных партнеров республиканских лидеров Конгресса, администрация разработала законопроект, предусматривавший меры против дискриминации при найме на работу и в местах общественного пользования, а также прекращение федерального субсидирования программ, при осуществлении которых практиковалась дискриминация.

Во внешнеполитической области Кеннеди как президент начал с провала, а закончил тем, что с течением времени могло стать крупнейшим достижением в послевоенных международных отношениях. Провалом стала попытка вторжения в апреле 1961 на территорию коммунистической Кубы с использованием кубинских эмигрантов.

В октябре 1962 Куба стала ареной более успешных действий Кеннеди, связанных с разрешением т.н. Карибского кризиса.

Острые проблемы были связаны также с противостоянием Хрущева военному присутствию Запада в Берлине и с продолжающейся коммунистической партизанской войной в Лаосе и Южном Вьетнаме. Ни одна из этих проблем не была решена администрацией Кеннеди. Тем не менее президент считал главной своей задачей разрядку напряженности между Западом и Востоком. Венская встреча с Хрущевым в июне 1961 оказалась безрезультатной. В июне 1963, выступая с речью в Американском университете в Вашингтоне, Кеннеди призвал к разрыву «порочного и опасного круга» холодной войны. Он объявил о предстоящей новой встрече для заключения соглашения о запрещении испытаний ядерного оружия и о временном одностороннем отказе США от испытаний в атмосфере. В ходе состоявшейся в Москве встречи США, Великобритания и СССР наконец договорились о частичном прекращении испытаний ядерного оружия. Позднее к этому соглашению присоединились десятки других государств.

В конце 1963, готовясь к предстоящему году выборов, президент начал серию поездок по стране. 22 ноября во время проезда через Даллас (шт. Техас) он был смертельно ранен. Полиция арестовала 24-летнего Л.Освальда, бывшего морского пехотинца, который проживал какое-то время в СССР и по возвращении в США установил тесные контакты с крайне правыми и мафиозными кругами Нового Орлеана, одновременно выдавая себя за «левого». Через два дня после ареста Освальд был застрелен Дж.Руби, владельцем далласского ночного клуба, имевшим давние связи с преступным миром. Вице-президент Джонсон, после убийства Кеннеди принявший президентскую присягу, назначил комиссию во главе с председателем Верховного суда Э.Уорреном для расследования преступления. Комиссия, опубликовавшая 27 сентября 1964 свой доклад, пришла к выводу, что Кеннеди был убит Освальдом. Протиріччя у зовнішньополітичному курсі

президента Дж. Кеннеді.

Найважливішою складовою час­тиною своєї діяльності 35-ий президент США вважав зовнішню політику. Він підрахував, що 80 відсотків проблем, які йому довелося розв'язувати, були зовнішньополітичними. Саме у цій царині він мав можливість прояви­ти свою волю і талант, адже ні конгрес, ні конституція не ставили тут особливих бар'єрів.

До того ж короткочасний період його президентства збігся з низкою криз та конфліктів. А усвідомлення того, що СРСР змусив Сполучені Штати вдатися до "глобальної оборони'', породжувало необхідність демонструвати волю, твердість та силу, а також підвищену потребу в здобути міжнародно-політичного престижу. Цілком усвідомлював Дж.Кеннеді і небезпеку для людства, яку несли атомна та воднева бомби. Вдаючись іноді до гострої ри­торики на практиці, він діяв обережно, на мінімальному рівні прагнув стри­мати ризик ескалації.

«Звернення» нового президента до нації засвідчило його готовність продовжувати попередній зовнішньополітичний курс США. Щоправда, Дж.Кеннеді, більше ніж інші американські політики, відчував межі реаль­них можливостей і намагався не порушувати їх. Через таку двоїстість зов­нішня політика 35-го президента США мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітан­ням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтер­венції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з другого, повернен­ням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжна­родної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних прин­ципів новою стратегічною доктиною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими пол­ітиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень у радянсько-американських відносинах.

Піднесення національно-визвольного руху у країнах третього світу примусило адміністрацію Кеннеді розглядати цей регіон як пріоритетний. «Великим полем битви на захист і поширення свободи сьогодні є Азія, Ла­тинська Америка і Близький Схід, землі народів, що пробуджуються», - зая­вив президенту посланні конгресові 22 травня 1961 року. 35-й американсь­кий президент не мав гадки залишати звільнені від колоніального панування регіони на поталу іншим впливам. Кидаючи погляд у майбутнє, він вважав «третій світ» власним «полем бою» в конфлікті між диктатурою та демокра­тією: було розроблено стратегію допомоги, що ставила за мету модерніза­цію країн, які розвиваються, по-американському. В період правління Кен­неді стратегія «модернізації» дістала новий імпульс. Відповідні тактичні зміни відбулися в дипломатичних, політичних і культурних стосунках США із де-колонізованими країнами. Новий, більш гнучкий і «ліберальний» режим до­помоги в ім'я «модернізації» став невід'ємною частиною «нових рубежів», якії її передбачав здійснення соціально-економічних реформ у країнах «тре­тього світу» з тим, щоб утримати їх в орбіті США та ізолювати від комуні­стичного впливу.

Ще до обрання на посаду президента радники Дж.Кеннеді багато гово­рили про необхідність запровадження нової латиноамериканської політики, спрямованої передовсім на реалізацію соціально-економічних реформ у цих країнах з метою подолання їхньої відсталості та бідносі і. Цю концепцію під назвою «Союз заради прогресу» Дж.Кеннеді оприлюднив 13 березня 1961 року у Білому домі перед латиноамериканськими дипломатами та членами конгресу, а як програму її було затверджено на спеціальній сесії Організації американських держав (ОАД) у серпні того ж року (після провалу висадки на Плайя-Хірон).

Програма «Союз заради прогресу» (як аналог європейського плану Маршалла) передбачала фінансову допомогу Сполучених Штатів латиноа­мериканським країнам, її розмір: по 2 млрд.доларів (1,1 млрд. — урядова до­помога; 0,9 млрд. - приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінан­сових організацій) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов'язува­лися натомість подавати на схвалення ОАД свої плани економічного та соц­іального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися темпів зростання економіки в 2,5 відсотка в рік, здійснити демократичні реформи тощо. Безперечно, що «Союз заради прогресу» був викликаний до життя революцією на Кубі та прагненням загальмувати її поширення в регіоні. Водночас американська дипломатія часів Дж.Кеннеді застосовувала більш розмаїті та гнучкі методи співпраці з країнами «третього світу»: розробля­лися та запроваджувалися не лише різноманітні програми економічної, тех­нічної та військової допомоги, а й такі нововведення як програми «корпус миру», «продовольство для справи миру», їх з ентузіазмом зустріла молодь США. «Корпус миру» - це організація добровольців, які з власної волі виру­шали у відсталі країни, де працювали у сфері економіки, освіти, медицини тощо. Щоправда, ініційовані Дж.Кеннеді фінансові та кадрові програми до­помоги країнам, що розвиваються, через їхні колосальні потреби не змогли суттєво вплинути на ситуацію. Проте його новації спричинили усвідомлен­ня Америкою, як, зрештою, і Європою, існування такої глобальної пробле­ми як «третій світ».

Висадка на Плайя-Хірон . Разом з тим старий даллесівський дух адм­іністрація Дж.Кеннеді проявила у ставленні до революційних змін на Кубі. Ще за президента Д. Ейзенхауера було розроблено план вторгнення на Кубу антикастрівських сил. Провідним його автором виступило ЦРУ. 17 березня 1960 року Д.Ейзенхауер розпорядився створити на території Гватемали та Нікарагуа бази для військової підготовки кубинських емігрантів. На цю опе­рацію було виділено 13 млн. доларів (найвірогідніше, американськими ком­паніями).

Як кандидат на посаду президента Дж.Кеннеді знав про цей план лише в загальних рисах. 20 січня 1961 року він став господарем Білого дому. Ще до цього А.Даллес (керівник ЦРУ) доповів йому про всі деталі антикубинсь-кого плану. Новий президент не відхилив його, хоча заявив, що американські збройні сили не братимуть участі у висадці десанту. Експерти ЦРУ безнас­танно повторювали президентові, що народні маси у сільській місцевості налаштовані вороже до Ф. Кастро і прихильно поставились би до висадки біженців. Пентагон поділяв цю думку. 5 квітня 1961 року президент Дж. Кен-неді дав свою остаточну згоду на реалізацію плану ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти. Під головуванням Хосе Міро Кар-дони було утворено «Революційну кубинську раду», її завдання, на випадок успіху операції, полягало в тому, щоб встановити на Кубі ліберальний по­міркований режим, ворожий комуністичному. Президент США дав зрозумі­ти цій раді, що американські збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події, але рада була переконана, що американці таки повинні втрутитися. За два дні до висадки десанту американські бомбардувальниками Б-26 з кубинськими розпізнавальними знаками здійснили наліт на кубинські аеродроми з метою знищити кубинську авіацію. Бомбардування виявилося малоефективним. Попри наполягання американських військовиків Кеннеді заборонив повторний повітряний наліт, як і перебування американських кораблів та підводних човнів в межах 20-мильної зони (ЗО км) від місця ви­садки десанту.

На світанку 17 квітня 1961 року «бригада 2506», яка пройшла вишкіл у Гватемалі та Нікарагуа, на п'яти кораблях та двох десантних баржах вийшла з нікарагуанської о порту Пуерто-Кабесас і висадилася на кубинському узбе­режжі в районі затоки Кочінос (Свиней), у південній частину провінції Ма-тансас. В операції, яка отримала у ЦРУ кодову назву «Плутон», було задіяно 1500 кубинських емігрантів - найманців. Сьогодні ніхто не піддає сумніву причетність ЦРУ до цієї операції. У провінції Орієнте було також висадже­но невеликий десант з 168 «командос» з метою дезорганізації дій кубинсь­кого уряду.

Через три дні операція зазнала повного краху. Розсекречені нині доку­менти засвідчують, що погано організоване вторгнення, не захопило кубинсь­ке керівництво зненацька. Учасники десанту втратили 114 осіб убитими і 1189 - полоненими, багато з яких були звільнені через півтора року в обмін на американські продукти і медикаменти на суму в 53 млн.доларів.

Хоча мова не йшла про пряму американську інтервенцію, відпові­дальність Америки, особливо її президента, в очах світової громадськості стала очевидною. Для Кеннеді це був важкий удар. Він узяв на себе всю відповідальність за операцію, яку запланував його попередник. Щоправда, головну провину склали на шефа ЦРУ А.Даллеса, якого негайно замінили. У січні 1962 року новий держсекретар Дін Раск порушив питання про виключення Куби з Організації американських держав, оскільки, говорив він, кубинський режим тоталітарний і несумісний з її демократичними при-нипами. Пропозицію Д.Раска схвалили 14 голосами з 21. Провідні держави Латинської Америки - Аргентина, Бразилія, Чилі та Мексика - проголосува­ли проти американської пропозиції. Куба, незважаючи на зростання закупі­вель і поставок СРСР. виявилася ізольованою від решти світу.

Європейський континент залишався пріоритетним для американських зовнішньополітичних інтересів. У травні-червні 1961 року Дж.Кеннеді здійснив вояж у Європу: у травні зустрівся у Парижі з Ш.де Голлем. Обидва президенти погодилися на тому, що необхідна тверда позиція Заходу у берл­інському питанні. Проте Дж. Кеннеді не вдалося переконати президента Франції у недоцільності відходу від атлантичної співпраці.

В червні цього ж року у Відні відбулася зустріч американського прези­дента та керівника СРСР М.Хрущова. Ця зустріч дістала романтичну назву «рожеві сади Відня». Наслідки її були вельми скромні. Головна проблема - статус Західного Берліна - залишилилася неврегульованою.

За цих обставин у серпні 1961 року керівництво НДР з санкції СРСР прийняло рішення про зведення навколо Західного Берліну високої стіни -«антифашистського захисного валу» і запровадило суворий контроль на кор­доні з ФРН. Спорудження Берлінського муру стало несподіванкою для аме­риканського уряду. Тоді ж, у ті серпневі дні, СШ А та СРСР підійшли «ризи­коване близько до війни.» Разом з тим Дж.Кеннеді, розуміючи, що мур не створює безпосередньої загрози Західному Берліну, не вважав за необхідне поглиблювати кризу. Сполучені Штати погодилися фактично з розділом міста та німецької нації. Під час тріумфального візиту у червні 1963 року до ФРН Кеннеді запевнив німців у твердих гарантіях захисту Західного Берліну, сим­волічно підвердивши це вимовленою по-німецьки фразою: «Я-берлінець».