Реферат: Марія Заньковецька

Міністерство освіти і науки України

Виконавчий комітет Славутицької міської ради

Лицей

Наукова робота

На тему:

« МАРІЯ »

Виконала: уч. 31 гр.

Таранюк Анастасія

Керівник: Вчитель укр. мови

та літератури ІІ категорії

Рак Ганна Олексіївна

Славутич

2004

ЗМІСТ

1. Вступ .......................................................................................................

2. Основна частина ...................................................................................

2.1. Короткі відомості .................................................................................

2.2. Драматургія ...........................................................................................

2.3. Марія Заньковецька .............................................................................

2.3.1. Між двох стихій ....................................................................................

2.3.2. Троянда з колючками .........................................................................

3. Висновок .................................................................................................

4. Список використаної літератури .......................................................

ВСТУП

Чому я вибрала саме цю тему? Мабуть тому, що вона є досить актуальною у наш час.

Український театр є дуже відомим у всьому світі. Та, на жаль, майже ніхто з самих українців не цікавиться ним.

Мало хто з мешканців в України знає про Марію Костянтинівну Заньковецьку. Особу, що стояла у першоджерелах створення театру. Саме вона мала досить великий вплив на розвиток театрального мистецтва в України.

Наше життя – це гра. А гра – театр. Тому життя і драматургія тісно пов’язані одне з одним. В своїй науковій роботі я досліджую цей зв’язок на прикладі Марії Заньковецької. Вона ще з дитинства хотіла стати артисткою. Коли вона стала більш дорослою , то у нашої акторки з’явилась нова мрія – створити в України Національний театр.

Згодом ця мрія перетворилась у мету, а мета, завдяки зусиллям цієї визначної особистості, стала реальністю.

Мета моєї наукової роботи – це дослідження розвитку українського театру в роки другої половини XІX, першої половини ХХ ст. Завдання моєї науково – дослідницької роботи – це дослідження впливу Марії Костянтинівни Заньковецької на театральне мистецтво, її драматургії, театрального життя та сценічного образу.

Я, взагалі, мало знаю визначних драматургів та театралів ХІХ століття. Тому мені дуже цікаво дізнатись щось нове про життя таких людей, про їх кар’єру.

У мене самої з дитинства була мрія – грати на сцені. Тому я і взялась за цю тему, сподіваючись, що це допоможе мені в майбутньому досягти мого бажання.

2. ОСНОВНА ЧАСТИНА

2.1. « Короткі відомості ».

Заньковецька (Адасовська) Марія (1860-1934) видатна драматична акторка і громадська діячка родом з Чернігівщини, з поміщицької родини, вчилася в чернігівському пансіоні Осовської і в консерваторії в Гельсінкі . На сцені з 1882 в трупі Кропивницького (дебютувала в Єлисаветграді в ролі Наталки – Полтавки), 1883 в трупі М. Старицького, потім М. Садовського і П. Сакса ганського, 1886 знову у Кропивницького в Петербурзі і Москві (1887). Працювала також в трупах Ф. Волика, П. Суслова і Найди, 1905-06 гастролювала в Галичині 1907-11 працювала в театри Садовського в Києві; 1912 робила спробу організувати власний театр, в 1916 Заньковецька в товаристві українських акторів разом з П. Саксаганським і І. Мар”яненко, в 1919 р – 22 в Державному Народному Театрі в Києві, якому надано згодом ім’я Марії Звньковецької; в 1923 знімалась в фільмі „Остап Бандура” і цього ж року залишила сцену. Померла в Ніжині, похована в Києві на Байковому кладовищі.

Заньковецька особливо визначалася в драматично – героїчних ролях, хоч з успіхом виконувала й комічні. ЇЇ репертуар налічує понад 30 ролей, з них кращі: Харитина („Наймичка”), Аза („Циганка Аза”), Зінька („Лісова квітка”), Гарпина („Як ковбаса та чарка”) та інші.

Характеризували надзвичайна спостережливість, акторська уява, швидке і легке перевтілювання, почуття міри і, передусім природність та щирість. Заньковецьку прирівнювали до світових акторок італійки Е. Дузе, француженки С. Бернар. Заньковецька мала гарний голос (драматичне сопрано) і бездоганно виконувала народні пісні.

2.2. Драматургія

Визначення:

Драматургія:

1. Сукупність драматичних творів письменника, літератури певного народу, епохи тощо.

2. Теорія драматичної творчості.

3. Сюжетно – образна концепція театральної вистави або кіносценарію, що їх визначає режисер.

Драма, драматична література – літературний жанр, в ширшому сенсі зображення певних подій в формі монологів або діалогів дійових осіб. Сучасна українська драматургія, як і вся європейська, грецького походження. Основні драматичні жанри: трагедія, драма і комедія. Лише окремі елементи драматичного стилю зустрічаємо в староукраїнської літературі: діалоги в проповідях Кирила Турівського, спір души з тілом в його оповіданні „Про сліпця та хромця”

Історія української драматичної літератури починається з шкільних драм кінця XVII – XVIII ст. Збереглося кілька десятків текстів XVII – XVIII ст., що належать до різних малюнків: діалогів, мораліте, містерій і театральних п’єс звичайного типу.

Українська драматургія цього часу дала і початок пізнішої комедії (інтерлюдії в драмах). Відомі автори: Волкович, Дмитро Туптало, М. Довголесь, Т. Прокопович, Лащевський, Г. Комиський й інші українські драматурги. Українська драматургія мала великий вплив на південно - слов’янські та російські землі.

2.3. Марія Заньковецька

2.3.1 Між двох стихій

Село Заньки, за 15 верст від Ніжина, розкинулось серед соснових лісів, піщаних бугрів і боліт, що були колись озерами, а потім поросли густим комишем. Тут було роздолля для диких качок і водяних курочок....А колись, давно, за старовинними переказами, тут водилися навіть гуси і лебеді. У цій частини Чернігівщина нагадує Полісся. Земля тут неродюча, і це відбивалося на добробуті населення, відбивалось і в народної творчості, на якій лежала печать туги і горя. Одна була радість і надія – ясне сонце і до нього звертались творчі мрії народу. Про нього співали пісень у зимові вечори, коли за старовинними народними прикметами, сонце повертало „на весну”, його зустрічали в радісні весняні дні на світанку, коли на сході щойно загоралося зоря, а дівчата й діти вибігали на зелений лісовий пагорок, щоб дивитись, як сонце, підіймаючись над землею, почне „грати – вигравати”.

І першою вибігала зустрічати сонце маленька дівчинка, яку подруги називали Марусею, а дома – Манечкою.

Прямо із своєї дитячої постелі, в чому була, вона бігла по лісовій стежці до заповітного пагорка, щоб зустріти сонце. Ось воно бризнуло першими променя і з цього моменту треба було дивитись на нього відкритими очима, поки воно не підійметься вище в усій своїй сяючій величі.

За нею вже поспішали подружки і всі разом співали:

„Вийди, вийди сонечко,

На зелене полечко...”

Так розповідала Марія Костянтинівна вже на схилі віку, коли бувало огорнуть Ії спогади далекого – далекого дитинства.

Село Заньки – Ії батьківщина. Народилась М. Заньковецька 22 липня 1860 року. Народження Ії сталося в обстановці, яка визначила Ії відношення до простих людей, до народу. Незадовго до того невеличкий, але затишний поміщицький будиночок, в якому минуло життя кількох поколінь Адасовських, згорів. Вся родина переселилась у флігель, де звичайно жили всі дворові люди на чолі з нянькою Сухондикою, яка, по суті, була серед них „найстаршою”. Там – таки була й кухня, до якої на обіді вечерю сходилися усі дворові – і старі і молоді.

Тут народилась наша майбутня артистка, яка з дитячих років зріднилася з простими людьми, з їх побутом, з їх соковитою живою говіркою, з піснями й казками, з тихими оповіданнями про всеякі житлові злигодні й печалі. Тут запалали перші вогники любові до природи, до сонця, звідси ж, з цих дитячих вражень зародилося в душі дитини співчуття до людського горя, до людських сліз.

Марусю іноді лаяли у батьківському домі за те, що вона не могла пропустити жодного похорону і завжди проводжала покійників на кладовище. Там із слізьми вона припадала до свіжої могили разом з рідними покійника, і губи її мимоволі повторювали слова голосіння:

„ – На кого ж ти мене покинула? А як сонечко почне пригрівати, я буду тебе виглядати...”

За те полюбили Ії прости люди і дивувались: „Що це за дитина росте, ніби нічого у неї панського нема...”

Сухондика в ній душі не чула. А був ще кравець – з дворових людей – на ймення Петро, старенький. Після „волі” він залишився при панському дворі, але працював не тільки на все село, а навіть з Ніжина приїздили до нього „городські” дівчата – франтихи, тому що краще за нього ніхто не вмів пошити керсетку по всій формі. Він і свою „панночку” нарядив у таке українське вбраннячко, що всі милувались. Цю любов до добірності народного убрання Марія Костянтинівна зберегла на все життя. Звичайно одягалася вона дуже скромно, але театральні її костюми відзначалися, в залежності від ролі, вишуканістю, граціозністю, смаком і красою. Щодо вишивання, то тут вона з дитячих років не знала суперниць. Вже така була художниця – майстерниця! Старий Петро дивився на дівчинку з замилуванням. Івмираючи в глибокій старості, коли його прийшли провідати всі „пани” Адасовські, звичайно, з любимицею, сказав на прощання: „Помираю...А жаль мені тільки сонечка та тебе, моя Манечко...”.

З українськім убранням, яке він пошив для своєї „панночки”, вийшла ціла історія. Дівчинці вже пішов восьмий рік. Батьки вирішили віддати її до пансіону, який відкрила в себе сусідка, вдова – поміщиця, що жила недалеко від них у селі Кошелівка. У поміщиці теж була дочка, і була гувернантка – француженка, яка навчала дітей, крім мови, танцям і музиці.

Виряджати в Полтаву, до інституту , не хотілося. Отож, довелося зупинитися на пансіоні; тим більше, що це було, як кажуть, „під боком”. Так і віришили. Відслужили молебень „святому Науму”, якій повинен був наставляти дітей „на ум”, нагодували, одягли в пишне вбраннячко Петрової роботи і хатніх вишивальниць, зав’язали в хустку друге, робоче вбрання, заготували різних ласощів, до яких дитина звикла вдома, і урочисто відвезли до пансіону.

А днів за три – чотири дитя з риданням прибігло додому. Та ще в якому вигляді: сорочечка, спідничка – й нічого більше.

Виявилося, що француженка сміялася з „мужицької мови” дівчинки, аза урок французької мови начепила на груди учениці аркуш паперу з однією французькою літерою „р”, тобто „порессез”, а по-українськи „ледащиця”... Ображена дитина не витримала такої суворої кари і вранці, поки ще всі спали, швидко вдяглася в своє „мужицьке” вбрання, чобітки – сап’янці теж узула і побігла додому. Думала – пробігти версти за три така дрібниця! А на узліссі стояв віз з циганами. Циганчата накинулись на дівчинку, зірвали з неї всю одежу, зняли чобітки, відібрали візник – і пустили в такому вигляді, в якому її побачили вже вдома. Так несподівано скінчилася перша наука. Ніякі умовлення, ніякі вибачення, ніякі обіцянки поводитися з дитиною делікатніше, - ніщо не допомогло. Маня сказала „не піду” – і не пішла.

Згодом горе забулося. А навчання вже було переведено спочатку в Ніжин, а потім у Чернігів, де знайшлися достойні люди, пам’ять про яких зберегла Марія Костянтинівна до кінця своїх днів. В Чернігові, у „тьоті Саші” – О.В. Маркевич – Марія Костянтинівна зі своїми подружками влаштовувала домашні концерти. Та приїзди в Заньки на вакації продовжувались, і благотворний вплив села відбився на характері майбутньої актриси теж на все життя.

Саме в Заньках бережно й свято додержували сімейних традицій, які передавалися з покоління в покоління. У старому погорілому будинку зберігалися реліквії предків у вигляді старовинної зброї. Збереглися навіть старовинна кольчуга, шолом та якась особлива шабля. Це ще від дідів – прадідів, могили яких з камінними плитами і написами довго стояли на цвинтарі біля старої церкви. А послужний список діда Костянтина Григоровича заслуговував пам’яті, поваги і сімейної гордості...

Дід дивився на життя інакше, не так як всі. Воїн суворовського гарту, він таким зостався до кінця своїх днів. Його називали „чудаком” за те, що полювання стало його пристрастю. Сусіди за задоволенням міняли на орну землею свої лісові дільниці з заплилими болотними озерцями. Він у кожній такій дільниці будував мисливську хатину, де й проводив час у полюванні...

Початкове театральне виховання Марія отримала у свого батька. І коли яка-небудь блідолиця пансіонерка сумовито акомпанувала і виводила тремтячим голосом: „Кого-то нет, кого-то жаль, к кому-то серце рвется вдаль” Марія ставила перед нею інші ноти і вихором неслася в українському народному танці, в якому вона відзначалась навіть там, у Заньках, серед дівчат.

Подружки дивувалися. Але по закінчені танців і пісень Марії знову починали бринькати своє, сумовите.

Величезну роль у свідомому житті Марії Костянтинівні відіграв її пансіонський учитель М. П. Вербицький. Саме він, не тільки звернув увагу на виняткове обдаровання своєї учениці, але й приклав багато зусиль для розвитку її духовного й громадсько-політичного кругозору. „Катерина”, „Тополя”, „Причина” заволоділи її розумом і серцем.

Вже тоді чутливий учитель зрозумів, що справжній шлях його улюбленої учениці – сцена. І не сцена в загалі, а служіння народові мистецтвом театру.

Вербицький говорив із своєю ученицею так, як в ті роки говорив Нещасливцев Аксюті: „Хто тут відгукнеться на твоє багатство почуттів! Хто оцінить ці перлини, ці брильянти сліз! Хто, крім мене? А там? О, коли половину цих скарбів ти кинеш публіці, театр розвалиться від оплесків...Ти молода, прекрасна, в тебе огонь в очах, музика в розмові, краса в рухах...Там за одну сльозу твою заплаче тисяча очей...”

Так здійснювалося таїнство посвячення юного, але безсумнівного таланту!.. Слова вчителя глибоко запали в душу і обпалювали серце.

Незабаром одначе духовний зв’язок з учителем обірвався. Для Марусі Адасовської знайшовся „муж, до того ж військовий”, - це був товариш старшого брата офіцера артилериста. У Ніжині справили весілля, і життя дівчини, вихованої в настроях, характерних для 70-х років ХІХ століття, повинно було піти по звичайному обивательському шаблону. Та в боротьбі двох стихій перемога цієї стихії була недовгочасною.

А що ж з Вербицьким? Кінець 70-х років був часом царського „правосуддя”. Проти нього виступали громади пройняті ідеями боротьби з самодержавством і беззавітного служіння народові. В недовгім часі громади були віддані під суд.

Вже через багато років, в Орлі, де гастролювала українська трупа на чолі з Заньковецькою тоді вже прославленою артисткою – до неї за куліси прийшов виснажений, висохлий сивий старик. Лише по очах, полум’я яких не погасили роки каторги, Марія впізнала старого вчителя, натхненника й друга. Зустріч була хвилюючою для обох... Все, все згадалося, і з слізьми вдячності „геніальна учениця” поцілувала зморшкувату руку свого вчителя... А потім обнялися й розцілувались...

Вінчання в Ніжині. А справжнє „весілля” з усіма народними обрядами відсвяткували в Заньках. Туди з’їхались усі родичі, усі сусіди. Були почині гості і з Чернігова, були й студенти з Ніжинського ліцею, артисти – аматори, за участю яких і під керівництвом Вербицького, вже по закінченні пансіону Марія вперше виступила на сцені. Тоді було покладено початок її сценічної діяльності... Але продовження зразу не сталося: саме на ці роки припадає заборона українських вистав, а „Наталка” вийшла заміж, та не за Петра, а за... офіцера артилериста, з приводу чого й відбувалося в Заньках у Адасовських родинне свято.

Але найбільшою радістю для Марусі була участь у цьому святі її любимих подружок, селянських дівчат. Вони ото і влаштували справжнє „весілля”... з обрядами, піснями, танцями і зворушливими проводами.

Січаная калинонька, січаная,

А вже ж наша Марусенька звінчаная,

Золотий перстень на руці

Червоний чобіт на нозі...

І Маруся співала до матусі:

Ой матінко моя,

Тепер я не твоя,

Вже ж бо я того пана,

Що з ним шлюб я брала.

Співали й сумних пісень про те, як Маруся питала у своєї рідної матусі – „чи буду я такая, як калинонька цяя”, а матуся устами дівчат відповідала:

Будеш, доненько, будеш,

Поки в батенька будеш,

А як підеш від мене,

Спаде красонька з тебе,

Як з калини червоненької,

Так і з тебе молоденької.

І проводжали свою Марусеньку в далеку доріженьку... Там було і плачу, і сліз, і благань – „Свого рідного краю не забувай ти...”.

Тепер перекиньмо в місто Бендери.

Чоловік Марії одержав призначення в Бендери, куди вони й приїхали незабаром після весілля. Улаштовувалися вечори, концерти, невеликі аматорські вистави – переважно, звичайно, коротенькі водевілі із співами й танцями.

Молода „офіцерша” не зразу освоїлася з новими людьми. Їй робили багато компліментів, але спочатку вона конфузилась, але потім звикла.

Якось, очікуючи свого чоловіка, вона сиділа біля розчиненого вікна перед фортепіано і від нічого робити спочатку щось „бринькала”, а потім тихенько заспівала, - до речі, поблизу нікого не було. Згадалось щось рідне, і полилася тиха сумна пісня: „Коло млина, коло броду два голуби пили воду”... І раптом сталося щось несподіване: коли вона співала „вони пили, вуркотіли, та й знялися, полетіли” – її підтримав чоловічий голос. М’яко, правильно, сердечно, як бувало в Ніжині...

Вона обірвала пісню, оглянулась на дверях стояв високий, стрункий офіцер, з яким вона хоча вже й познайомилась – але поговорити якось не довелось.

- Тобілевич... Ми з Херсонщини...З Єлисаветграда...

- А я Чернігівка...

Незабаром після цього вони вже брали участь у живих картинах – так запропонувало кріпосне начальство...

І всі дивувались, як хороше вона передає на своєму обличчі жах, радість.

Вдруге випадково почула спів Марії Костянтинівні дружина коменданта кріпості Іда Гаврилівна Єсипова.

Вона зайшла до кімнати в той момент, коли Марія витягувала якусь сумну мелодію.

Так сталося знайомство, а далі і зближення з усією жінкою, яка відіграла велику роль в долі майбутньої артистки.

Згодом, Тобілевич, з яким у Марії Костянтинівни сталася тут перша зустріч, після демобілізації обернувся в Миколу Садовського – одного з трьох братів Тобілевичів, які відіграли таку велику роль в історії українського театру. Між іншим, у п’єсі Івана Тобілевича „Безталанна” введена та сама пісня „Коло млина, коло броду” з якої почалася творча співдружність майбутніх корифеїв українського театру – Заньковецької і Садовського.

Бендерські дні приходили до кінця. Єсипов одержав призначення в далекий Свеаборг комендантом кріпості. Туди, не без впливу генеральші, незабаром призначили і чоловіка Марії Костянтинівни – на високий пост командира кріпосної артилерії. Демобілізувався Микола Тобілевич, тому що він не був кадровим офіцером, а вступив до армії добровольцем, щоб узяти участь у війні за визволення слов’ян з – під турецького ярма...

І ось Марія на півночі. Кріп ость Свеаборг вся висічена була в гранітних скелях. Ії завдання – стояти незламною твердинею для оборони шляхів до Петербурга з боку моря.

У цьому кам’яному мішку опинилась Марія, вже почуваючи в собі інші могутні сили, гідні будь-якої жертви.

А тут мертва тиша, крізь вузькі віконні щілини – сумовите море, сіроземне, без сплеску, без буйного прибою, без принадної долини, все всіяне гранітними скелями, немов якесь старе, забуте кладовище.

І ніщо не могло пом’якшити це враження кам’яної могили, до якої кинуто живцем поховану людину, юну бунтівливу душу, що прагнула життя, сонця, живого єднання з народом, творчих радостей. Подвигу! Ніщо!

Вважалося великим святом, коли на два – три дні Осипова брала Марію з собою до Петербурга, і там вони проводили вечори в театрах. Але тут Єсипова любила балет, італійську оперу, французьку комедію. Лише зрідка погоджувалася вона „проскучати” вечір – ради своєї полонянки – в російському театрі. І це для Марії було і радістю і скорботою.

І раптом – повідомлення: дозволено український театр...Ждемо...То була пісня жайворонка. Вона кликала до життя. І ніякі в світі сили хиба смерть! – не могли заглушити цей поклик до рідної землі.

Одна обставина прискорила й полегшила розрив з сім’єю.

В Гельсінгфорсі Марія зблизилась з революційною молоддю і очевидно брала участь у революційній роботі. Це було на передодні 1 березня 1881р. В дні розгрому в квартирі її був зроблений трус, правда без наслідків. Та після цього всі виїзди за межи кріпості були припинені. „Золота клітка” обернулася на кам’яну в’язницю. Вихід був один – розрив. І вона зробила цей крок, окрилена завітною мрією служити своєму народові своїм мистецтвом.

Жереб був кинутий.

Народна стихія перемогла.

Для Марії відкрився увінчаний безсмертям шлях подвигу за заповітом Шевченка.

Для українського театру відкрилась перша сторінка його славної історії.

2.3.2 Троянда з колючками

Тепер ця особа вступила на тернистий. шлях життя під новим, нікому невідомим прізвищем,— від свого рідного гнізда, від своєї колиски, від тих живих простих людей, які напоїли її молоде жадібне серце невимовною крагою народної піші, збагатили її чутливу душу правдою народ­ного життя і вклали в її уста невичерпне багатство животворного народного слова.

Так в літописах історії українського театру з'явилося ново ім'я: Заньковецька, Марія Костянтинівна.

Вола приїхала з далекої півночі, де в той час, уже за­ливали холодні вітри, і тому була одягнена в теплу шубку з пухнастим білим песцевим коміром і в такій же песце­вій шапочці, з-під якої дивилися схвильовані від глибоких дум, чорні, злегка вологі очі. Глянув на неї Кропивни­цький, усміхнувся й охрестив:

— Біле ведмежатко...

Так увійшла М. К. Заньковецька в театральну сім'ю,

Відразу ж закипіла робота... Підготовка до сезону.

А навесні наступного 1883 року нова, нікому доти не­відома артистка вже виступала в Полтаві, па батьківщині українського театру, в завітній ролі Наталки — і спізнала першу радість успіху... Вдихнула аромат «блакитної тро­янди»... Та, на жаль, де троянди, там і колючки. І колючий, гострий біль від них вона відчула з першого ж дня вступу на сцену. Серед них минув і весь її життєвий і творчий шлях... Було багато-багато троянд! .Але гострі колючки залишали криваві, не заживаючи рани.

З перших - таки днів її появи в труні зашипіли всілякі «суперниці»:

— Ач яка! Принцеса з Сандвіч о них островів.

І всі — ха-ха-ха! Значить, жарт уподобався. Причому це говорилося так, щоб та особа, про яку говорили, чула і жарт, і сміх.

Та публіка приймала нову «Наталку» з невимовним захватом, тому що па сцені була не актриса, а справжня, ніби вихоплена з живого життя дівчина, у якої і свої; горе, і свої надії, і своя неждана радість.

Публіка зрозуміла, чому Наталка починала пісню «Чого вода каламутна» перериваним наспівним шепотом. який, поступово наростаючи, обертається в якийсь стогін:

— Спілій, милий ...

Вона стогнала з простертими, тремтячими руками, ніби в народній масі, десь далеко-далеко, є той, хто почує її благання.

За кулісами народився повний жарт.

— Ану, тягни «сі бемоль»! — І хтось починав пи­щати...

— Ні, це у принцеси таке «сі бемоль», а у нас воно зветься «ща - мозоль»...

І знов — ха-ха-ха!..

І все це доводилося терпеливо зносити. 1 кому? У кого в душі був справжній кладезь любові до світу, в який вона вступила, ї скільки людей згодом відчули на собі її чут­ливість і щире піклування.

І все ж ці роки формування трупи можна назвати «ме­довим місяцем» у житті українського театру. Особливо з глибокою вдячністю згадувала Марія Костянтинівна про те, як на допомогу молодому театрові прийшов М. П. Старицький,— не тільки як людина великої культури, як драматург, що збагатив своїми п'єсами тоді ще небагатий репертуар, але й як людина, що вклала чимало грошей на декорації, костюми, на оркестр і хор, на забезпечення всіх працівників театру твердою оплатою залежно від ста­новища кожного, а не в залежності від усяких випадко­востей. Старицький допоміг театрові стати на ноги, дав йому можливість показати себе. А показати було що!

Почався шлях по Україні, всипаний квітами, і шлях по містах братнього народу — до Петербурга й Москви. Це були роки квітучої весни і плодоносного літа.

Та ця весна була коротка. Такому рідкому зібранню талантів стало тісно. І от почалися суперечки, чвари, які дійшли до порожнечі і закінчилися розходженням. Коли труїш розкололась, кожна сторона намагалася залу­чити Заньковецьку до себе. Вони добро розуміли, що успіх «діла» залежить від того, де вона он шліться.

— Цілком зрозуміло,— говорила одна ворогуюча сто­рона другій,— коли ім'я Заньковецької стоїть на твоїй афіші, ти величаєш її «царицею», а коли вона втече з тво­го табору, вся в сльозах, ображена, ошукана, окрадена,— тоді «царицю» ти вже називаєш «вовчицею».

І коли змучена, знесилена, розчарована в тих, кому вірила, Заньковецька наважувалась одійти від таких «діл» — звідкілясь з'являлися найсправжнісінькі афе­ристи, які клялися найсвятішими словами забезпечити їй всі умови для служіння «святому мистецтву». А мета в таких благодійників була наймерзенніша: обдурити і нажитись. То раптом з'явився такий землячок - благодійник з вигаданим прізвищем «Найда», то несусвітний пройди­світ Вирубов,— і довірлива до людини Марія Костянти­нівна, нічого не розуміючи в «ділах», попадала в пастку.

Траплялися й такі нахаби, які з одвертим цинізмом заявляли:

— Охота вам провадити циганське життя з цими роз­бійниками, які на вас наживаються і вас обдурюють... У мене триста гарців срібла і десять гарців чистих червін­ців! Усе це буде належати вам, якщо...

Ображена в найкращих почуттях, вона обривала нахабу

— Моє життя належить народові, а не окремим особам. Я пішла з золотої клітки, щоб віддати йому свій талант, своє мистецтво, своє життя...

Розкотисте «ха-ха-ха» заглушало останні слова... І гіркі сльози образи теж не викликали співчуття в таких «благодійників». А тим часом ворогуючі сторони про­тягували одна одній «руку дружби». І як щиро раділа в такі дні Марія Костянтинівна!

Чи довго, чи недовго тривали ні «свята примирення»— громадськість раділа, і ми з задоволенням ходили дивитися вистави в такому знаменитому ансамблі на чолі з Заньковецькою.

Та добре, коли вдавалося довести сезон до кінця...

На Марію Костянтинівну ці чвари робили гнітюче враження. В такі хвилини вона іноді доходила до відчаю. Відгомін такого настрою ми знаходимо в листах до рідних ідо тих небагатьох друзів, яким вона могла довірити свої сумніви. ІЗ числі їх був і Панас Саксаганський, який тримався осторонь ворогуючих сторін, що робить честь йому.

В січні 1895 року в Одесі «Товариством русько – мало - руських артистів» під керуванням М. К. Садовського при участі артистки М. К. Заньковецької» була виставлена п'єса М. Старицького «Талан». Автор мав добриш намір вивести на людські очі театральне «болото», в якому захлиналась талановита, далека від усяких інтриг артист­ка Лучицька. У пій глядач відразу я; впізнав Заньковецьку.

Навколо неї копошились різні ділки, інтригани, су­перники і суперниці, в яких легко можна було розпізнати живих осіб. Все до зробило виставу злободенною. На жаль, замість того, щоб витримати п'єсу в барвах викривальної сатири, автор створив слізливу мелодраму. Заньковецька, граючи роль Лучицької, почувала себе, як сама вона го­ворила, «па ешафоті». Грати саму себе — такого ще не бувало піде па світі. Частіша публіки теж дивувалась. П’єса незабаром була знята з репертуару.

Та ії навіщо вона? Хіба в тій самій Одесі, яку Марія Костянтинівна любила більше за всі інші міста і де справді її любили як свою, рідну, а не яку-небудь іноземну, за­льотну зірку,—у неї не було інших можливостей, щоб довести своє право па високе визнання її таланту?

За багато років близькості до театру у мене зібралося чимало вражень. Деякі сценічні образи хотілось бачити і слухати без кіпця. До них належала і Софія з «Безталан­ної» Тобілевича в чарівному, тонкому по майстерності виконанні Заньковецької. Особливо вражала в її виконан­ні сцена «щастя» з третього акту п'єси. Я знав, що ця сце­на проходить всього протягом півгодини — від пів на де­сяту до десятої години вечора. .1 якщо мав змогу, я па топ час обов'язково бував у театрі.

Був такий випадок. Одного разу в приміщенні опер­ного театру я дивився «Ромео і Джульєтту» Шекспіра із знаменитим Ернесто Россі в ролі Ромео. Дивлячись, як сімдесятилітній Россі з .усієї сили старався зобразити п'ятнадцятилітнього Ромео, який вибирається по моту­зяній драбині на балкон до Джульєтти, я мимоволі думав про «Безталанну» — і все поглядав па годинник. Та ось — пів па десяту: саме час. За п'ять хвилин я був уже там, на початок третього акту.

Немов у проміннях вранішньої зорі, Софія — Заньковецька сяяла радістю. Радість світилась в очах, радість світи­лася в усіх її рухах... Ось вона по-дівочому сором'язливо щось шепнула Гнатові на вухо, і він, такий же радісній і гордий, обняв її й прошепотів:

— Гляди, щоб син був...

Весь театр засяяв у такому ж захваті... 1 так не йшло далі, все сяяло, звучало, радувало...

Ось вона — вже майбутня мати, хазяйка! Розмальо­вує піч... Уже перший голубок обведений синьою фарбою... Ось уже обережно вимальовується контур другого — і сама собою народ/кується пісня... Тиха, ніжна, ніжніша солов'їної:

Коло млина, коло броду

Дна голуби пили воду...

Лоті пили, вуркотіли...

І при слові «вуркотіли» вступив голос Гната, який не­помітно підкрався й стояв, немов зачарований.

Це був дует, від якого завмирало дихання.

Мабуть про такі хвилини у Готе -сказано:

— Зупинися мить! Ти прекрасна!

Можливо, обоє вони згадали тон перший день знайом­ства в Бендерах... Було тут наше, рідне, живе, з п'ян­ким запахом польових квітів, свіжого запашного хліба і липового меду в стільниках — рідні запахи нашої україн­ської хати... Т такі ж живі люди, охоплені подихом весни. 1 тому я міг залишити в спокої прекрасні вірші шекспірівських героїв і сімдесятилітнього Ромео — Россі, щоб ще раз пережити сонячну радість Софії і Гната, а після того пролити сльозу над «Безталанною». Можливо, не було за­хоплення, але скільки б я дав за щастя знов пережити то творче зачарування, яке створювала на сцені наша не­зрівнянна, паша безсмертна Марія Заньковецька в цьому незабутньому образі, в цій сцені!

Репертуар її був дуже великий. Крім старої спадщини, заповіданої Котляревським і Основ'яненком, сюди входи­ли героїні майже всіх драматичних творів Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, тому що кожен :; них, працюючи над п'єсою, насамперед мав на увазі ролі. для Заньковецької. Якість їх була далеко по однакова, та грати доводилося все. З часом багато відпадало і залиша­лось тільки найяскравіше, хвилююче, перевірене. В це сузір'я, поряд з образами з «Наймички», «Глитая», «Безталанної», «Доки сонце зійде...», входили також і Маруся («Ой не ходи, Грицю») і Аза («Циганка Аза»).

З якимсь священним благоговінням підходила Марія Костянтинівна до кожного слова й образу, що вийшли з-під пера безсмертного Шевченка. Роль Галі з «Назара Стодолі» стояла в неї на особливому місці. І п'єсу вона називала улюбленою «батьковою казкою», а перші свої успіхи на сцені зв'язувала з нею... їй було дорогим саме те, що і в образі Галі, і в кожному її слові почувалася душа й дума поета, не перекручена чужою рукою, як це було, на­приклад у п'єсі «Невольник», написаній Кропивницьким за однойменною поемою Шевченка, але з великими відхи­леннями від оригіналу. І образ Ярини в «Невольнику» ніякою мірою не міг іти в порівняння з образом Галі, одним з найулюбленіших у репертуарі Заньковецької. Цей образ був якимсь осяяним, опроміненим. Сама вона говорила: «Коли я виступала в ролі Галі — мені завжди здавалося, що я перебуваю в якомусь старовинному храмі. Коли я вимовляю слова, які великий наш батько вклав в уста своєї любимої героїні,— мені здається, що я молюсь... Таке ж почуття охоплює мене, коли мені доводиться виступати на вечорах, присвячених пам'яті Шевченка. Не читаю, а молюсь!.. Інакше не можу».

Збережімо ці дорогі визнання, зв'язані з ім'ям арти­стки, яка в числі перших понесла в народ безсмертне сло­во поета.

Пам'ятний і незабутній виступ Заньковецької на одному з таких вечорів. Взагалі вона виступала поза театром дуже рідко, але виступи ці завжди були зігріті величезним твор­чим натхненням. Так було і в цей знаменний вечір, присвя­чений пам'яті Шевченка, в приміщенні Київського літературно-артистичного товариства. Виступав студентський хор під керуванням М. В. Лисенка, співаки виконували романси і пісні на слова поета, Садовський, як звичайно, читав «До мертвих і живих». Потім ще співали. Т, нарешті, дійшла черга до Заньковецької... Вона читала. Ні, треба сказати інакше: вона створила живу поему «Тополя».

А втім, тик і створив її поет — у формі ароматизованого монолога, який можна прочитати і на самоті, і перед на­родом.

Марія Костянтинівна почала дуже тихо, ніби підготов­ляючи слухача, створюючи певний настрій. Вона вже ба­чила цю одиноку тополю, гнучку та високу, яку буйні степові вітри хилять без жалю до самого долу. За що ? Чому вона повинна загибати серед широкого степу ?'

Задумалась, розкрила свої очі і, вже звертаючись до людей, оповідала:

Постривайте, все розкажу...

Слухайте, дівчата...

І попливли один за одним — в картинах, де слово тво­рить правду життя,—чарівні рядки. Ми це лише слухали... Ми бачили, тому то перед нами ожили слова ії діла людей як оживають вони па сцені театру.

«Минув і рік, і другий...»! знов, ніби завіса розкрила­ся і на сцені заговорили живі люди, створені єдиною могут­ньою сплою слова художниці - чарівниці.

Ми стежимо за знедоленою дівчиною, яка вже знеси­лилась, виплакала своє горе. Ось вона серед степу одна-однісінька:

Пала, стала, заплакала І... і заспівала...

Ні, вона не співала, вона лише надавала словам особ­ливого, наспівного ритму... А мелодія народжувалась са­ма собою, як від квітучої лілеї тягнеться аромат, від якого-стає «і боляче, і солодко»...

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!..

Пісня скорботи плете своє золоте павутиння, яке обсо­тує наші думи, наші почуття, паші серця... Зачарування триває... .

А на естраді вона одна, чарівниця, ніби вона іі є та сама тополя, скорботне оповідання про яку ми слухаємо.

І лише тоді прийшли до тями, коли після глибокої паузи у голосі задзвеніли якісь нові акорди, пісня урвалася — і повільно, печально, похоронним передзвоном прозвучали останні слова сказання про «Тополю»:

Отак тая чорноброва

Плакала, співала,

І на диво серед поля

Тополею стала.

Цей драматизованний «монолог», опромінений високим творчим натхненням, мас право зайняти своє достойне .місце в скарбниці геніальних творінь Марії Костянтинів­ни. Поряд з такими образами, як Наталка, Галя, Софія,

стоїть і одухотворена «Тополя» — творчий дар геніаль­ному «батькові» від його геніальної дочки.

Озираючись назад, на далекі роки, коли так хвилювали перші вистави, почуваєш, що багато чого зав'яло, за­сохло, як квітка, забута в старій: книзі життя. І тепер оживають лише найяскравіші, неповторні сцени, а іноді навіть лише окремі моменти.

Недавно ми дивилися «Доки сонце зійде...» в поста­новці театру ім. Франка-і гостро згадали крик Оксани — Заньковецької, коли парубки обрізали в неї дівочу косу. Це був крик смертельно раненого, ніби гострий ніж встро­мився в само серце... Так воно й сприймалося, адже справа йшла про знеславлену дівочу честь, про ганьбу, рів­нозначну смертному вирокові... Чутливе, чисте в усіх своїх помислах дитя, яке мріяло про радості світлі й любов, обернулося в «покритку». Так розуміла актриса цю обра­зу і такими барвами —сльозами і кров'ю — донесла її до чутливого глядача. Того ж вечора, коли я дивився цей спектакль у нові/і постановці., з повним переконанням від­чув, оскільки права була Заньковецька, виступаючи після цієї п’єси у веселому життєрадісному водевілі... Хоча б навіть у такому, як етюд «По ревізії» Кропивницького. Життєрадісна мальовнича Пріська. яка насмішить тебе гострим словом, порадує веселою пісенькою, іскристим сміхом; ніби сонячним променем відгонить смуток, і гля­дач, паче після склянки пінистого вина, виходить з теат­ру бадьорим і життєрадісним. І Пріська примушувала глядача забути Оксану. В нам'яті залишався тільки її неповторний гострий крик.

Та коли тут був крик відчаю, смертельної образи, то в «Наймичці» крик Харитини, коли за нею женеться Рухля -шинкарка,— зовсім інший. Це крик самозахисту, щоб люди почули, та її сама шинкарка злякалась цього крику і швидко сховалась до корчми. Заньковецька не любила повторювати себе навіть у тому випадку, коли драматурги користувалися вже готовими прийомами. Особливо в фі­налах драм, які звичайно кінчалися смертю героїні: «Падає мертва».

Покапати на сцені «смерть» зовсім не так просто.

І питання про то, «як умирати», е для актора дужо відповідальнім і показовим, як і для всякого майстра обра­зотворчих мистецтв.

Чудовий російським актор И. Орленєв мав нахил до натуралізму, який з особливою яскравістю проявився у фінальній сцені Освальда з «Привидів» Ібсена. Вій ство­рював клінічну картину: в нього погасали очі, перекошу­валося обличчя, відвисала щелепа, з кутків рота котилася слина, і паралізований язик даремно намагався вимовити яке-небудь слово... Це виходило за межі мистецтва, хоча клінічно й було вірно.

Що стосується «умирання» Заньковецької, то його мож­на уявити, порівнюючи з тим, як «умирали» знамениті артистки: Сара Бернар і Елеонора Дузе.

Сара Берна і умирала в тому ж умовно - романтичному французькому стилі, якого вона дотримувалася взагалі в своїй грі. В останній сцені з «Дами з камеліями» вона промовляла фрази в наспівному стилі, властивому акторам театру «Французької комедії». Вся в пишному мереживі, наче зіткана з морської піни, на смертному «ложі»; то нагадує саркофаги, вода поступово знижувала силу звука, скорочувала рухи рук, пальні яких непомітно для глядача розправляли .складки сукні, і потім з останнім наспів­ним шепотом, з останнім коротким зітханням оберталася в пишну мармурову статую, яку можна бачити і Із старо­винних храмах Парижа, і. на паризьких кладовищах.

Все це, звичайно, дужо театрально... її худіша, її характерні гострі риси обличчя, застиглі хвилі мережива і саркофаг замість постелі — все відповідало заздалегідь детально продуманому рисунку.

Елеонора Дузе була ближча до життя. Але й вона, після «смерті» зоставалась «красивого» — в цьому була її мета. І руки — одна па грудях, друга витягнута вподовж тулуба, і пишне волосся, що злегка здибилося набік, і спокійно - застигле, красиве обличчя з легкою усмішкою па злегка відкритих устах.

Це також було театрально - красиво, вірніше сказати - ЖИВОПИСНО.

Марія Костянтинівна не думала про саркофаги, по ду­мала про то, щоб її героїня і після смерті зоставалася «кра­сивою». Вона «умирала» відповідно до обстановки, де їй належало «умерти». Залишаючись у межах реалізму, прий­нятого у пас в мистецтві «передвижників», не впадаючи в грубий натуралізм, вона й умирала на сцені у тій же художній правді, якою керувалася в своєму мистецтві взагалі. Маленький клубочок, лицем до землі, права ру­ка відкинена кудись уперед... Пальці стиснуті. Ба облич­чі відбиток спокою.

Це те, що Рєпін хотів відобразити на полотні.

Коли у неї питали, звідки вона взяла це,— артистка відповідала:

— У себе в Заньках. Там умирали просто, тихо, наче йшли відпочивати після важкого життя...

Такою «відпочиваючою» ми бачили її осіннього дня 1934 року, коли нам сповістили про її смерть...

Хтось приніс гілку дикого винограду — багряне його листя злегка прикривало біломармурове чоло... Вона паче заснула в царстві осінніх квітів, які вона так любила... Ми дивилися і згадували: ось такою ж ми бачили її і на сцені... Без готики, без ренесансу — в правді життя.

Згадувалася смерть Олени в п'єсі «Глитай». В репер­туарі Заньковецької ця важка роль з'явилася вже .в перші роки її роботи на сцені. А скільки дивовижних сцен у наростаючому драматизмі від дії до дії! Якими тонкими сітями обплутав її підлий лиходій Бичок! Не забудеться сцена розлуки з Андрієм, який повинен був надовго зали­шити свою любиму дружину, щоб вибитися з боргів... Зрад­ництво п'яниці-матері, підроблений «лист» від чоловіка... Відчай... І страшна сцена - «бунту»...

«Геть сльози з очей, геть смуток...» Вона вирішила помотатися на чоловікові за уявну зраду... Вона продає себе, свою честь, свою любов мерзенному «павукові».

Сцена цього падіння неповторна. Склянка з вином дзве­нить на зубах. За нею — Друга, третя. Ось вона, п'яна, І в дорогих перснях, святкує день своєї загибелі... Все як у маренні. І, зовсім збожеволіла, змішуючи сльози із { сміхом, вона кричить до матері:

— Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати... Ха-ха-ха!

Страшне це «весілля». Т коли «павук» намагається її обняти, вона, п'яна й збожеволіла, відкидається.

— Ох, гидко мені! Де пляшки ?—і знов зуби дзве­нять по шпиці пляшки... І, знесилена, валиться додолу.

Таких сцен ще по бачено було в театрі. Такого заціпе­ніння глядачів, навіть після завіси, тож не запам'яталось... Могутній, пристрасний, грізний талант! Які ще перспекти­ви у нього попереду?—так думалося в ті далекі роки.

А попереду що страшніші сцени божевілля, хвилин­ного просвітління і знову глибокого падіння в безодню. Чи не переступила вона грані помсти ? Чи не одуматися ? Але ж звідки взяти сили, коли все втрачено: і сором, і со­вість, і честь. В затемненому мозку все переплуталось. То раптом замість мерзенного «павука» мигне образ Анд­рія... Ходять чутки, що хтось його бачив, що він повер­тається додому... Що він зустріне у своїй сім'ї?

Олена згадала про дитину: її треба нагодувати... По­ліно пригорнула до грудей (пригадайте болгарську дівчину), заколисує, милує, намагається годувати.

— Мамо, мамо! Дивіться, вже дитина зовсім посиніла! (Кидає поліно в куток).

— Посиніла... (Звертається до «павука»). Купи мені синього па спідницю... Синього - синього, такого, щоб аж очі у себе брало....

Вдивляється в обличчя свого спокусника і відскакує з криком:

— Жаба, жаба... Скинь її з мене!.. Впилася в тіло, кров п'є... Стривай, я її вб'ю!

У цю моторошну хвилину входить Андрій. Він жах­нувся... Обман розкривається. Та пізно: серце по витри­мує, і Олена падає на землю мертвою...

Ну хіба можна після цього неймовірного напруження слухати монологи Андрія, який мучиться над трупом своєї страдниці Олени, ударом ножа кінчає з винуватцем усіх його нещасть і знов припадає до трупа коханої:

— Горличко моя, серце моє... На кого я; ти мене поки­даєш на цім холоднім зрадливім світі...

Цікава думка К. С. Станіславського про цю п’єсу і про виконавців. Він бачив п'єсу під час московських гастролей, а поділився враженнями в дні перебування МХАТ у Києві в 1912 році.

«У п'єсі нагромаджено надто багато страждань і вве­дено багато зайвих розмов і персонажів. Але задумано сильно. «Апаш-Наук» (так Станіславський називав Бичка) страшний, та в побутовому відношенні цілком правдивий і можливий. Коли б Кропивницький був лише режисером, а по актором і автором крім того він зробив би з п’єсою то, що потрібно, і п'єса від цього значно виграла б. Щодо Заньковецької, то па її маленькі плечі завалено страшний тягар... Полегшити наполовину. Стало б ба­гато краще. Але те, що зроблено, говорить про величезний талант. А голосне — все своє, під початку її до кін­ця. Сцени оп'яніння і божевілля — потрясаючої сили. Талант винятковий, свій, національний... Я б сказав — істинно народний».

«На таких ролях, при тій нервовості, з якою грає арти­стка, можна загинути»,— такими словами закінчував Суворій свою волику, палку рецензію про Заньковецьку в пін п'єсі. І далі, звичайно, своє незмінне:

«Яка це Пула б чудова Офелія...»

А ми кажемо: «Яка справді чудова була вона саме в цій важкій і хвилюючій ролі». І бажали їй дальших чудес па рідній сцені.

Тут нам необхідно повернутися до того історичного концерту, на якому Марія Костянтинівна так дивовиж­но драматизувала «Тополю» свого любимого поета.

За товариською вечерею, якою закінчився шевченківській вечір, темою розмови була ця яскрава творча композиція. Говорили про красу й життєвість образів, заповіданих безсмертним генієм. Говорили і про те, що від нього «нещасне кохання» проходить червоною ниткою по всій українській драматургії. Але дехто висловлю­вав думку про необхідність перейти до нових драматургіч­них мотивів, що дало б змогу внести пожвавлення в твор­чу діяльність навіть таких видатних талантів, як «наша глибоко шановна Марія Костянтинівна».

Серед присутніх була й. Леся Українка, яка теж брала участі, у цьому концерті. Попа слухала зосереджено все, що говорилось, а далі мимоволі вступила в розмову, її розумні очі були спокійні. Але почувалося, що в мозку вже назріли якісь серйозні, як завжди глибокі, думки, що рвалися па волю...

Я не можу передати дослівно всього, що вона ска­зала в цей вечір. Це не була промова, яку виголошують оратори. Швидше це була розмова, але висновки з неї зосталися в пам'яті.

— «Нещасне кохання»... А вкажіть мені іншу тему., яка зрівнялася б з нею у всесвітній літературі? Воно не ­нами видумане, а народилося від нещасної долі наших. жінок і дівчат. Народилося з життя, значить, не нам його виводити зі сцени. А те, що пас позбавили права ви­ходити з рамок «селянського життя»,— це наше горе, та в цьому горі г. й радість: жоден у світі театр не приді­ляв стільки уваги простому народові, як паш театр... І в цьому заслуга театру, і таких його діячів, як паша лю­бима Марія Костянтинівна. А хто хоче дивитися «щасли­ве кохання» — йдіть в оперетку. Там усі лиха кінчають­ся капканом. Нам з вами не по дорозі...

Вона ласкаво усміхнулась, і їй усміхнулись,

— За «нещасне кохання». І за того, хто перший звер­нув увагу нашого людства на дівочі сльози! За нашого великого батька Тараса Григоровича Шевченка!.. 1 за того, хто своїм талантом показав у безсмертних творах трагедію жіночої та дівочої долі!

«Новаторам» довелося приєднатись до загального тосту.

Цього вечора ми відчули в простих словах, сказаних з привабливою щирістю, якусь глибоку правду, що стоя­ла так близько біля нас, та ми ніби не помічали її.

Важку жіночу долю в живих, незабутніх образах по­казала Марія Заньковецька. Створені істинним генієм, вони стоять перед нами, наче вирізьблені з мармуру або виписані геніальним майстром пензля,— безсмертні па­м'ятники нашого театрального мистецтва.

Тепер нам треба розповісти про завітну і, па жаль, не здійснену творчу мрію, яку Марія Костянтинівна бе­регла протягом багатьох років. Ми маємо па увазі образ Катерини з драми Островського «Гроза».

Як і коли народилась ця мрія?

Вже в перші роки творчої діяльності Заньковецька виступила в п'єсі Тобілевича «Наймичка» у великі її дра­матичній ролі Харитини. Можна було дивуватися, яким ' чином молода, починаюча артистка могла не тільки ово­лодіти, такою складною роллю в цілому, але й розробити її в таких деталях, які доступні лише великому й досвідче­ному майстрові сцени. Вона не тільки розробила свою роль у відповідності до розвитку сюжету, але збагатила кожен акт такими «хвилинами», які, немов маяки, освітлю-г їй трагічний шлях Харитини.

Вже в першому акті —у фразі: «За що так мучусь? Всім чужа... .Краще не жити» — вона розкриває куточок безвихідної скорботи цієї безпомічної, безрідної дівчини, майже дитини, яка опинилася в цупких безжалісних ру­ках шинкаря. Звідси, з цієї безвиході, спалахує іскорка надії, яка світиться в звертанні до матері, померлої в .злиднях і ганьбі:

— Не вмру в корчмі, як ти вмерла. Порадуйся, мамо, за мене...

І з якою дитячою довірливістю вона цілує руку свого «рятівника», повна віри в його добрі наміри.

В другому акті дитя починає прозрівати. Серце віщує щось недобре. І багате вбрання «ключниці» у нового хазяїна-благодійника вже лякає її якоюсь новою бідою. В наростаючій тривозі з наболілого серця виривається пер її І цй стогін:

— Де ти, де... Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле, вернись і заспокой мою душу...

Харитина на розпутті... І як .трагічно була передана ця самітність дівчини серед чужих, ворожих і підступ­них людей.

Не знайшла підтримки вона і в Панаса, який не зро­зумів ні її любові, ні її страждань. Але знайшлася сила й воля кинути слова гніву і правди в лице підлого спо­кусника... У голосі — ридання, в очах — ненависть.

— Нічого не треба, все кину під ноги... Ви дали мені одежу гарну, обморочили, обдурили мене, життя моє отруїли... Спасибі за ласку. Нічого тепер мені не треба...

Слова вилітають, як із палаючого вулкана, і вся вона— бунтівлива. Шпурнула пишне вбрання сорому й ганьби— і ніби легше стало...

Здавалося, рана по смертельна, і очі зосереджені на слабких зорях надії.

— Прощай, багата оселя. Бодай же й ти вся вогнем пойнялась, як ти запалила мій спокій вогнем пекельної муки...

Кожне слово — огонь, пожар, у якому клекотіли і гнів і образа. Та недовго. Невистачило сили на боротьбу... Самітність, ганьба, страшне «нікуди йти»,— і зостався останній шлях: у могилу. Урвати життя, яке так поглуми­лося над сиротою...

Тут кожне Слово обпалює, як розпечене залізо. І в думках про Панаса, і в прощальному слові до матері:

— Мамо, мамо, чи чуєш ти, як стогне моя душа... Нащо ж ти мене породила, чом ти мене маленькою не вто­пила?.. Прилинь же до мене з того світу, візьми до себе замучене дитя своє. Не маю більше сили... Не маю...

І останнє слово, останній крик смертельно поранено­го серця, стогін безнадійності:

— Прощай, Панасе...

Ми навели уривок цих передсмертних стогнань, бо в них було вкладено все те, що чулося колись із серця народного і що надавало їм якоїсь стихійної хвилюючої пристрасті, печалі, і скорботи.

Кому судилося чути цю скорботну симфонію знеслав­леного, закривавленого серця, тон ніколи не забуде її.

Щодо сценічної ситуації, тут, звичайно, почувається вплив «Грози» — остання дія, коли Катерина робить свою смертну путь до волзького виру. Але працюючи над роллю Харитини, Заньковецька ще не бачила «Грози» і розробила то заключну сцену зовсім самобутньо, без сторонні х впливів.

Незабаром одначе, буваючи в Петербурзі і Москві, Марія Костянтинівна бачила «Грозу» декілька разів з та­кими видатними виконавцями ролі Катерини, як Стрепе­това і Федотова. Роль Катерини дуже зацікавила Марію Костянтинівну, особливо у виконанні Стрепетової. По характеру свого геніального й самобутнього обдаровання вона ближче, ніж інші, підходила саме до того образу, який уже виникав у творчих думках Марії Костянти­нівни. Одного лише бракувало у хвилюючому образі Катерини — Стрепетової: тієї буйної краси, якою дихав цей образ у Островського... щоб «бунт» Катерини нагаду­вав стихійний бунт красуні Волги, яка ламає холодні льоди в грізному весняному пориві.

Треба, щоб Катерина викликала не почуття жалю, як у Стрепетової, а почуття захоплення перед могутньою силою, яка ламає льодяні окови «мертвого царства».

Над цим багато думала Марія Костянтинівна, вино­шуючи в серці свій образ Катерини. Нам доводилось ба­гато і довго розмовляти на цю тему, що так глибоко за­пала в душу нашої геніальної художниці, творця цілої галереї неповторних жіночих образів. Були різні при­чини, які заважали здійсненню цієї великої творчої мрії.

Найзручніше було поставити «Грозу» в ті роки, коли український: театр завоював собі тривке становище в Києві, коли в репертуарі з'явилися такі класичні твори російської драматургії, як «Ревізор» та «Доходне місце».

Ми знали, що Марія Костянтинівна довго й серйозно працює над образом Катерини,— за своїм планом, своєю творчою палітрою.

І лише випадок дав нам не те що можливість, а ща­стя бачити маленький фрагмент з цієї великої скульпту­ри — потрясаючої сили пристрасті і хвилюючої правди.

Мені колись довелося поділитися на сторінках нашої преси спогадами про цей незабутній етюд, який ми дозво­лимо собі навести знов тому, що писався він тоді під сві­жішими враженнями в зв'язку з недавньою смертю нашого генія сцени.

Одного разу, після п'єси Карпенка-Карого «Понад. Дніпром», знову заговорили про «Грозу».

Поки в кабінеті Садовського йшли підрахунки при­бутків і видатків, ми вийшли на сцену. В театрі темно й порожньо. На сцені висів черговий ліхтар, біля виходу дрімав сторож. Задник був спущений. На ньому синіла Дніпрова далечінь. На сцені залишились - неприбраними . «кручі» і «пагорки», вкриті рогожею з штучною зеленою-травою. Від ліхтаря на задник падали смуги світла, ство­рюючи ілюзію далекої річки, повитої туманом.

Марія Костянтинівна в глибокій задумі пройшла по сцені, спинилась і задивилась на далекі звиви ріки, намальованої на заднику... Приставила парасольку до куліс, ще раз пройшла, спинилась біля «кручі».

І сталось щось несподіване, неповторне...

Вона скинула руками, здається, навіть змінилась на обличчі, і з наболілих змучених грудей, немов з кратера вулкана, спалахуючи, полились якісь слова:

— Куди тепер ? Додому йти ? Ні, мені однаково, що додому, що в могилу...

Я відразу не збагнув. Хотів щось відповісти. Але на мене дивились очі, яким не відповідають — їх вчувають. Величезні, глибокі, освітлені якимсь внутрішнім вогнем... Я затамував подих і завмер.

— Так... Що додому, що в могилу... (Сіла на зеле­ний горбок, перебирає пальцями травичку). Під деревцем могилка... Як хороше... (Велика пауза.) Так змучилась я... Навіщо мені тепер жити, ну, навіщо? Нічого мені не треба... Сумно мені. Ах, як сумно мені... (Обняла зе­лений горбок і простогнала).

— Лишенько, сумно мені, су-у-у-мно...

Передо мною діялось чудо. Я зрозумів, що все по — і думи, і мрії, і розчарування — виливаються словами Катерини в творчому сприйнятті генія.

Вона припала обличчям до трави, а пальці її дряпали землю,— і без краю страшне «су-у-мно» стогнало, мов бу­ря... І. враз підвелась, вирівнялась, як струпа, зметнула руками. В білих пальцях трепетали штучні травинки, висмикнуті з «могилки».

— Радість моя-я-я!

І слова лунко звучали в пустині театру.

— Життя моє-є-є...

— Душа моя-я-я...

— Відкликнись!..

Простогнала, прислухалась — чи не озветься хтось.

І стояла трепетна, стражденна.

— Вітри буйні-і-і... Перенесіть йому мою печаль-тугу-у-у...

І в порожній коробці театру глухо перекочувалось «у-у-у-у»... Так, напевно, стогнала-тужила колись Ярос­лавна в Путивлі - граді, звертаючись зі своїми закляттями і до вітрів, і до сонця, і до Дніпра - Славутича...

Так стогнала-закликала Катерина над Волгою, її словами, що плачуть, як буря, кличуть, як лемент пото­паючого, провіщала тепер Марія Костянтинівна.

Ніхто не озвався. Знесилена, вона знову припала до могилки і заголосила. По-справжньому, по-народному, як тільки вона й могла голосити:

— В могилу... В могилу... В могилі краще... — ту­жить, як мати над могилою дочки.— І сонечком її пригріє, і дощиком її змочить... Весною на ній травичка виросте, пташки прилетять на деревце, співатимуть, діточок ви­ведуть...

...Дивне почуття... Я ж знаю, що всі ці олова взято з останнього монолога Катерини, чув їх десятки разів од славетних трагічних актрис. Але нічого схожого й на дум­ку не спадало ні їм, ні мені. Ця глибока народність не­згладимого горя, цей справжній народний «плач» за­мість якої завгодно декламації — завжди фальшивої і театральної... Новий світ страждань відкривався пе­редо мною...

Виплакавшись, підвела голову, присіла, дивиться навколо очима, що бачать тільки смерть,— і враз помітила, я її безумна Офелія, в своїх руках пучечок трапи. По­хитала головою на знак згоди і примирення зі смертю.

— Так... розцвітуть квіточки... (Перебирає травичку і паче кидає в ріку.) Жовтенькі... Червоненькі... Голубень­кі... Всякі... (Пучечок випав з рук.) Як тихо... Як хоро­ше... А про життя її думати не хочеться. Знову жити? (Підвелась трепетна, пройшла обережно кілька кроків.) Ні, ні, не треба... Недобре... (З жахом, ледве чутно.) А спіймають мене (відступає спиною до берега) та повер­нуть додому силоміць... Пі. (Біля самої кручі знову змет­нула білими руками-крилами і крикнула радісно, мов у свято визволення з неволі):

— Друже мій! Радість моя! Проща-а-а-й!..

І дзвінка луна повторила: «а-а-й...»

Заньковецька опустилась на горбок, потроху приходячи до пам'яті. Очі померкли, обличчя мокре від сліз... Підвела голову і зустрілась очима з Садовським, який вибіг з кабінету на перші її слова і закам'янів па поро­зі, дивлячись з захватом. Він був приголомшений, на його суворому обличчі сльоза проклала мокрий слід.

Марія Костянтинівна немов прокинулась і заговорила суворо:

— Чого ти тут стояв? Тобі це нецікаво... І з образою одвернулась, ховаючи обличчя, мокро від сліз.

— Ну-ну, не сердься... Не сердься...—сказав він трохи хрипким голосом, підійшов до неї, міцне поцілував її в руку і в чоло.

— Будеш грати Катерину... Даю тобі слово. Нехай-по трохи каса збільшиться... Будемо грати. Там і мені робо­та знайдеться.

Ми розійшлися на світанку. Ранок зустріли над кру­чами Дніпра, в саду колишнього Купецького зібрання. І багато говорилось хороших слів.

На жаль, поставити «Грозу» не довелось. Стороння сила втрутилась — і незабаром Марія Костянтинівна вийшла з трупи Садовського, з яким у леї були зв'язані кращі роки життя і творчості.

Що ж було особливого в тому фрагменту ? Насамперед, образ Катерини дихав справжнього народністю: бурхли­ва, непокірна стихія знайшла свій яскравий вияв у кож­ному пориві, в кожному прояві великих і глибоких пере­живань. У такому зразку почувалась незламна воля. Ця Катерина йшла назустріч смерті в ім'я торжества жит­тя. Не для себе, то для інших, яким уже легше буде йти, коли захитались вікові стіни жіночої неволі, її про­щальні слова «Друже мій, радість моя, проїдай» звучали як заклик: хто хоче жити, борись, як боролась я...

Палаючі очі перед останньою миттю життя і були са­мо тим «променем світла», про який писав Добролюбов. Л нам довелося бачити на своєму віку багато яскравих Катерин, але нічого рівного цьому «чуду» я не бачив... Бачив я й жахливе. Це була Катерина в зображенні А. Кооиен в Камерному театрі, Катерина, виліплена з уламків героїнь Метерлінка. Якась Венера, Мадонна на волзьких кручах. Втім і Волга нагадувала казкову Стікс - ріку, па якій Харон перевозив душі померлих на той світ. Для Заньковецької Катерина могла бути вершиною її творчого сходження від Наталки, після сорока інших, створених нею образів, відзначених диханням генія,— до завітного образу, в якому передсмертний стогін виростай у пере­можний заклик до життя.

Замість цього в репертуарі великої актриси з'явився образ «маленької страдниці великого міста» у п'єсі Шніцлера «Забавки». Тут теж ми побачили чудо перетворення «маленької драми» на «велику трагедію маленьких людей». Але не для цього треба було пройти великий шлях, вкри­тий трояндами і колючками.

А Катерина й була останньою колючкою, яка дужо боляче ранила багато вистраждало серце.

Вихід Заньковецької із театру Садовського в 1909 році, по суті кажучи, був взагалі виходом із театру, з яким зв'язана була краща пора її життя. Правда, це був не пер­ший відхід «па покій», але він був останнім.

І знов — Ніжин, як і в 1905 році, після розчарування від подорожі до Галичини, де український театр ледве животів. І знов Марія Костянтинівна в колі молоді, яка прагне припасти до джерела живої води. Знову гурток аматорів, з якими була поставлена п'єса «Лісова квітка», знову «Наймичка», яка воскресила далекі дні юності/ Це відноситься до 1912 року. А 1914 року в тому ж Ніжині Заньковецька виступав в п'єсі «Суєта» в ролі Тетяни Барильченко.

Місцевий рецензент писав:

«Особливо чудово був переданий момент переживань Тетяни в її тісному й незвичному вбранні, коли вона, щоб заспокоїти чоловіка, з незрівнянним юмором сказала: «уже мені не давить»,— слона, які потонули у вибухові сміху всіх глядачів...»

Так, вона могла й розвеселити. Для цього у мої була в минулому Цвіркунка в «Чорноморцях», і Пріська в «По ревізії», і Устя в «За двома зайцями».

— Дозвольте,— враз несподівано згадувала Марш Костянтинівна, коли я мав добрий, але не здійснений на­мір зробити повний список ролей, в яких їй доводилось виступати, і коли, здавалося, все головне вже було запи­сано,— а в Ростові я співала Оксану в «Запорожці за Ду­наєм»...

Вписали і Оксану... А потім пригадалося, що у воде­вілі «Ямщики» вона чудово зіграла роль хлопчика Стьонки ... Так ми і не закінчили нашого реєстру. По збирає­мось закінчувати його й тут. Гадаємо, що головне, про що треба було сказати, ми сказали. І про сльози і про радості.

Основними етапами мандрівного життя Марії Костян­тинівни після вступу її в 1882 році на сцену, можна вва­жати :

Трупа Кропивницького (1882 р.), трупа Старицького (1883—1886 рр.), товариство Кропивницького (1886 р.), трупам братів Тобілевичів і Старицького (1890 р.), трупа Найди (1891 р.), товариство Старицького (1892 р.), антре­приза Садовського (1893—1903рр.), трупа Волика (1903—1905 рр.), гастролі в Західній Україні (1905 р.), Заньковецька організовує у Ніжині групу аматорів (1905—1906 рр.), антреприза Садовського (1906—1910 рр.), в Ніжині Марія Костянтинівна організовує ще один гурток молодих акторів (1910—1914 рр.), товариство М. Заньковецької, Саксаганського й Мар'яненка (1915 р.), україн­ська трупа під керуванням М. Заньковецької (1918 р., Ніжин), Державний народний український театр (1919— 1921 рр.) і театр ім. Заньковецької (1922 р.). Далі — знов Ніжин, а з 1926 року — відпочинок у родині Воликів-Адасовських... Так проходили роки великого життя!

— Ноги підломлюються,— говорила вона з тихою скорботою...

А невгомонне серце кликало й рвалось до творчості, до служіння рідній землі, рідному народові...

Виступ в «Суєті» в ролі Тетяни дав Марії Костянти­нівні підставу не без гіркої печалі записати в своїй незакінчений автобіографії:

«Тепер я перейшла на амплуа комічних і драматичних ста рух...»

Ні, амплуа у неї було зовсім інше: правда про жіночу долю. В цьому «амплуа» вона пройшла перед тисячами і тисячами очей двох поколінь. І у вінку безсмертя зійшла зі сцени. Випадкові виступи,— наприклад, роль матері в п'єсі Гуцкова «Урієль Акоста»,— не заслуговують уваги...

Така ж велика й значна була її громадсько-політична робота, невіддільна від творчості артистки.

Хіба можна викреслити з її життя день 18 жовтня 1905 року в Ніжині, коли вона з відкритим лицем висту­пила перед озвірілою бандою погромників і голосно кину­ла їм виклик:

— Кого ви збираєтесь убивати? Убивайте мене — ось я стою перед вами, беззбройна і кричу: геть самодержавство, хай живе справжня народна конституція!.. Чого ж ви зупинились?.. Робіть свою чорну справу.

П'яна банда заціпеніла перед відвагою маленької жінки. Студенти, які наспіли на цей момент, розігнали погромників.

Так у ті ж дні і в тому ж році в Полтаві Володимир Галактіонович Короленко виступив з рицарською смі­ливістю проти банди погромників і, підтриманий групою робітників з паровозоремонтних майстерень, зупинив роз­початий погром.

В лютому 1897 року по всій Росії пройшла хвиля де­монстрацій протесту проти сваволі царських сатрапів у зв'язку з самовбивством курсистки Марії Вєтрової. Ув'яз­нена в Петропавловську кріпость, вона стала жертвою жан­дармського насильства. Юна дівчина не знесла безчестя і зважилась на самовбивство: облила себе гасом з тюремної лампи, підпалила своє плаття і обернулася в живий факел. Померла вона після страшних мук 12 лютого.

На столі її камери, знайшли обгорілий аркушик папе­ру, на якому збереглося лише кілька слів::«Сьогодні я спа­люю свої крилі. Спалюю разом зі своїм життям. Живи, велика -Маріє, і надихай людей на подвиг, на боротьбу. Прощай... В що хвилину більше ніж коли-небудь

твоя Маруся».

Це вона, родом з Чернігова, скромна сільська вчи­телька, під непереборним враженням сценічних образів, створюваних на сцені, театру М. К. Заньковецькою, кинула школу і полетіла в Петербург на вищі жіночі курси. Там вступила в гурток революційної молоді, була арештована — і загинула.

Передсмертне слово дівчини було звернене до Заньковецької.

У журналі «Життє і слово», що виходив у Львові за редакцією Івана Франка, в лютневому номері за 1897 рік була вміщена стаття про самогубство Вєтрової і вірш, присвячений пам'яті мучениці. Можливо, що автором цього вірша був сам Франко. Наведемо останні рядки:

Ой не плач, моє серце, ой цить.

Нехай плачуть маленькі діти.

Нам не плакати треба — робить.

Краще зовсім на світі не жить,

Ніж рабами довічними жити*.

Перебуваючи в 1905 році у Львові, Марія Костянти­нівна провідала славного поета - революціонера, одержала від нього на пам'ять томик із зворушливим написом. Після палких слів на адресу артистки, яку Франко вважав ге­ніальною й незрівнянною, було написано кілька рядків про велику роль істинного таланту:

«Велика сила справжньої штуки. Горлиця розправляє крила і летить у блакить неба, і хижий вовк затуляє пащеку свою, розтулену «во еже пожрати кого», і стомле­ний подорожній, на шляху до могили, враз оживає і проти розуму, голосом серця промовляє:

— А життя все-таки чудове. /. Ф.»

Ці рядки були списані мною з оригіналу, який збері­гався у Садовського на хуторі Зелений клин. Дальша доля книжечки мені невідома.

У Ніжинському музеї ім. Гоголя в «Кутку М. К. Заньковецької» до війни зберігався адрес від групи ніжин­ських робітників з дуже знаменного вказівкою:

«Від щирого серця дякуємо великій українській арти­стці за послугу, зроблену нашому ділу, і бажаємо, щоб її великий талант ще довго світив нашій бідній та безталан­ній Україні».

Дата адреса — 1906 рік, 2 квітня.

А скільки таких «діл» зосталося без усякої реєстрації 1 Про це знала тільки вона.

Так гармонійно в житті Заньковецької поєднувались хвилюючі «слова», що потрясали серця слухачів із сце­ни театру, з благородними ділами, про які знали лише вона та ті люди чи групи людей, яких вони стосувались.

Все робилось тихо, без шуму, без найменшого натяку на яку-небудь рекламу, до котрої вона ніде й ніколи не вдавалася.

І хіба не образливо, коли називали її «наша Сара Бернар», яка була не тільки «королевою сцени», але й «царицею реклами»...

Напередодні приїзду Сари Бернар обов'язково у відповідній пресі з'являлися різні «сенсації», наприклад,, що «Сара Бернар «возить з собою прирученого тигра, який захищає її від надокучливих відвідувачів». Або: «Сара Бернар робить такі успіхи в живопису, що навіть має намір після гастролей залишити театр і віддатися виключно мистецтву фарб і пензля... її картини, вистав­лені в паризькому салоні, були розкуплені в одній день по дуже високій ціні»...

А картини писали безробітні паризькі художники, які з радістю ставили під своїми етюдами ім'я знамени­тої актриси. Звичайно, за певну, хоч і скромну суму...

Заньковецька була навіть проти того, щоб на афі­шах її прізвище друкувалося як-небудь особливим ве­ликим шрифтом.

Ії світле ім'я не потребувало реклами. Такою вона пройшла свій важкий тернистий шлях слави. Такою збе­рігають ЇЇ образ у своєму серці її сучасники... В ореолі цієї слави ім'я її живе в наших театрах, які свято шанують світлі заповіти геніальної артистки, благородної людини і полум'яної громадянки своєї батьківщини.

ВИСНОВОК

Дослідивши вплив Марії Костянти­нівни на театральне мистецтво, її особисте життя, драматургію, сценічний образ, я дійшла висновку, що тільки одного навчання у школах мистецтва не достатньо для досягнення таких високих успіхів. Треба мати талант, який би дав змогу розпоряджатися своїми почуттями, емоціями.

В кожній галузі мистецтва є свій гігант. Так в українській літературі Тарас Григорович Шевченко, в театральному житті таким гігантом є Марія Заньковецька.

Раніше я думала, що у акторів досить легке життя. Що у них ніколи не буває проблем. Та дослідивши життя та творчій шлях Марії Костянти­нівни зрозуміло, що це зовсім не так. За своє життя їй пришлюся знести велику кількість перепон, витримувати дуже багато образ, тим самим підірвавши своє здоров’я. Та все одно вона залишалась дуже доброю, чуйною людиною. Змалку вона дуже любила простий народ і ця любов залишилась у її серці до кінця життя.

Гадаю, що моя науково - дослідницька робота надасть змогу багатьом учням і вчителям детальніше дізнатися про „найкращу з кращих” - Марію Костянти­нівну Заньковецьку.

Нехай же в пам’яті нашого народу вічно живе спомин про цю акторку. З прапором боротьби за щастя свого народу вона виступила на подвиг у найжорстокіші часи царського свавілля.

Список використаної літератури.

1. М.К.Заньковецька (1860-1934) К.-Х. 1937;

2. Вінок спогадів про Заньковецьку.

3. П’ять великих акторів української сцени. Париж 1955;

4. Дурилі С. Марія Заньковецька, К. 1995;

5. Чоговец В. „Життя і сцена”. К. 1956.