Реферат: Життя та діяльність митрополита Петра Могили

Харківський державний університет

Реферат

з історії України на тему:

Життя та діяльність митрополита Петра Могили.

Виконала:

студентка

І курсу

ф-ту іноземних мов

групи ЯЄ-12

Коломієць Ольга Андріївна.

Харків – 1999 рік

ПЛАН РЕФЕРАТУ:

І. Суспільні умови на Україні в часи життя та діяльності Петра Могили (перша половина ХVІІ ст.).

ІІ. Історичне значення життя та діяльності Петра Могили.

ІІІ. Життя та діяльність Петра Могили:

1. Родина Могил.

2. Встановлення дати народження Петро Могили (версія Олеся Білодіда).

3. Освіта, яку одержав Петро Могила (версія Олеся Білодіда).

4. Києво-Печерський монастир, Лаврська школа.

5. Краківський сейм, роль, яку на ньому відіграв Петро Могила. Результати сейма.

6. Петро Могила – митрополит київський:

а) затвердження Петро Могили на посаду митрополитом;

б) Софійський собор;

в) богослужебні книги;

г) Лиθоς.

7. Київська колегія.

8. Заповіт Петра Могили.

ІV. Мої думки про значення діяльності Петра Могили для розвитку української освіти.

Життя київського митрополита Петра Могили для багатьох людей ще й сьогодні є неабиякою загадкою. Складною і суперечливою була доля цього визначного церковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід в історії Украіни. Про Могилу написано багато праць у нас і за кордоном. Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах: громадсько-політичному, культурному та релігійному.

Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом крутого історичного повороту в долі українського народу, зв'язанного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (все ж таки митрополит ), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби. З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого – використовував усі свої легальні можливості і зв'язки з Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу. Це була складна діпломатична гра, багато кому незрозуміла, можливо, й зараз.

З іменем Петра Могили пов'язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він був фундатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української Академії та Київського Університету.

Однією з важливих сторін його діяльності була організація і розвиток книговидавничої справи. Він надав роботі Лаврської друкарні такого розмаху й гуманістичного змісту, якого не знала досі історія книгодрукування в Україні. Одним з перших він почав вводити книгодрукування книжною українською мовою того часу, значно підняв престиж і авторитет слов'янських видань.

Меценат українського мистецтва. письменник і публіцист, він залишив близько 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Зокрема, йому належить розробка і обгрунтування обрядів, характерних для життя українського суспільства того часу,скажімр, ритуалу вінчання.

Мабуть, Українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш знатнішої і колоритнішої, ніж митрополит Петро Могила. За порівняно короткий час він зумів надати їй чіткої організаційної структури, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого здисциплінованого, чернецтва, здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечивши її необхідною новітньою теологічною літературою.

Але, раніш, ніж оцінювати його вчинки та значення його діяльності для православної церкви, України і, звісно ж, українського народу, треба звернутися до життя цієї людини, побачити за яких умов і обставин розвивалася ця особистість.

Родина Могил належала до давніх знатних родів Молдавії. Могили вели свій родовід від Муція Сцеволи, чиї нащадки начебто перейшли з Риму до Греції, а звідти в Молдавсько-вольські землі. Правда, в історії є й інше свідоцтво, згідно з яким молдавський воєвода Стефан ІV нарік Могилою герольда Пуригу за його сміливість і відданість, а також за те, що у битві з угорцями 1486 р. був добрим пагортом (могилою), на яку він спирався.

Петро Могила – син молдавського господара Симеона Могили й угорської принцеси Маргарет. Внаслідок двірцевих інтриг його батько загинув у жовтні 1607 р. – його отруїли змовники. Після смерті батька Петро Могила з матір'ю переїхав на західні українські землі.

А що стосовно дати народження Петра Могили, то різні історики висловлюють різні думик з цього приводу. Найбільший біограф і дослідник діяльності Петра Могили С.Голубєв встановлює, що петро могила народився 21 грудня 1596 р. Цю дату С.Голубєв встановлює на підставі панегіриків, що складалися студентами Колегії в день його ім'янин, і де говориться, що він “народився незадовго до свята Різдва Христового, а саме 21 грудня, в день пам'яти київського митрополита св.Петра, на честь якого йому й дано ім'я (Петро)”[1] . А інший історик, науковий діяч і дослідник творчості Петра Могили Олесь Білодід в своїй публікації “Загадка Петра Могили” надає нові свідчення про дату народження митрополита та його освіту. Він намагається довести, що про рік народження Петра Могили немає достовірних данних. Підкреплюючи свою версію тим, що на місці поховання фундатора Києво-Могилянської академії не було ніякого надгробка чи могильної плити з написом, на відміну від багатьох духовних осіб чи ктиторів, що були поховані в Успенському соборі і про що є докладні архівні записи. Він переконаний, що монашеське смирення (за свідченням сучасників, Петро Могила навіть осив на тілі волосяницю, щоб приборкувати свою плоть) було причиною того, що він був похований як рядовий чернець, під фундаментом собору без жодного напису на місці поховання. 1718 року страшна пожеже знищила ряд будівель на території Києво-Печерської лаври. Вона не пошкодувала й Успенського собору. Вогонь зжер Лаврську бібліотеку, перетворив на попіл усі церковні архіви. Зрештою будівлі й собор з часом відновили. Сам Петро І пожертвував на відбудову Лаври солідну суму грошей. А от Бібліотека й архіви пішли від нас назавжди, особливо ті речі, що існували в одному примірнику. Але це так, доречі. Спираючись на свої дослідження, О.Білодід приходить до висновку, що Петро Могила народився у 1574 році (Білодіду довелось проробити титанічну працю, розбираючи старовинні письмена, щоб з'ясувати це). Архімандритом Києво-Печерської лаври став у 54 роки, митрополитом Київським – у 59 років і помер на 73 році свого життя. Підтвержує це Олесь Білодід і тим, щопортрети Петра Могили, що збереглися до наших днів, особливо той, що на фресці відбудованої ним церкви Спаса на Берестові зображують людину вже досить похилого віку.

Ця встановлена дата народження додає Могилі 22 роки життя, а це значить, що київський період своєї діяльності він розпочинав не молодою людиною, а вже маючи всі необхідні для цього дані. За плечима у молдавського воєводича були довги роки навчання в університетах Західної Європи та військова служба. І сумніви в цьому, на думку Олеся Білодіда, мусять самі собою відпасти.

Також О.Білодід висловлює ряд думок про неточність деяких свідчень стосовно освіти Петра Могили. Він пише, що всі дослідники сходилися на тому, що П.Могила мав блискучу західноєвропейську освіту й своею вченістю та прогресивними поглядами набагато випереджав своїх сучасників.

Де він її здобув?

Через відсутність точних даних щодо цього ряд дослідників висуває різні гіпотези. Насамперед врни базуються на тісних і дружних зв'язках сім'ї Могил зі Львівським братством та його школою, на традиції аристократичних родин Молдавії та Польщі посилати своїх дітей на навчання до західноєвропейських університетів. Панегіристи відзначали, що Петро Могила з дітинства виявив велику любов до науки, а М.Смотрицький свідчив, що він у юнацькі роки вже знав грецьку й латинську мови.

Хоч ніяких документальних даних про це немає, але майже всі біографи П.Могили більш-менш одностайні в тому, що початкову освіту він здобув у Львівській братській школі, а закінчив її у закордонних університетах. Але при конкретизації думки про закордонну освіту Петра Могили у західноєвропейських країнах через брак достовірних даних знову виникали різнорідні здогади. Відомий біограф Петра Могили С.Голубєв, спираючись на пануючий у ті часи звичай посилати своїх синів “для завершення освіти в колегії та університети за кордон”, на “самий уклад освіти П.Могили і випливаючий зцього характер його діяльності”, а також на те, що “П.Могила був знавцем західноєвропейської літератури, дуже високо цінив освіту, здобуту в закордонних школах”, та свідчення, що “в Україні брак освіти духовенства і відсутність належного навчання молоді дуже шкодить православію” і єдиним дійовим засобом для виправлення цього зла було перенесення на руську ниву західної науки, - твердить, що “не можна відмовити у вірогідності даних про те, що П.Могила відвідував західноєвропейські навчальні заклади”[2] . Румунські дослідники І.Міхалческу і К.Ербичану у своїх твердженнях були більш конкретними. Вони прямо веазували на паризьку Сорбонну. Про навчання Петра Могили у Франції писав В.Щурат, зазнаючи, що київський просвітитель навчався у відомому єзуїтському коледжі Ла Флеш (“La Flèche”), слухав там лекції у патера Варона разом з майбутнім видатним філософом Рене Декартом. В.Щурат своє твердження висуває на підставі одного листа латинською мовою, знайденого у церковному архіві села Берески під Ліском Перемиської дієцезії, що має назву “Magna ars disserendi de qualibet materia.” (“Велике мистецтво пояснення матерії”). Лист цей був написаний у ХVІІ ст., і його невідомий автор, стаючи на захист Петра Могили зазначає: “Per summum nefas vituperatur. Varonem enim praeceptorem habebat eminentissimum” (“Великий гріх лаяти його. Бо найславетніший Варон був його вчителем”). Намагаючись якось перекинути місток між Петром Могилою і Вароном та Р.Декартом, В.Щурат пише: “Може й патріотичні мотиви велять біографам подавати П.Могилу за ученика паризької Сорбонни – того Могилу, що після смерті свого батька, опускаючи Францію, міг мати найвище 12 літ віку”[3] .

Оскільки документальних свідчень про життя Петра Могили дуже мало, вважаю за необхідне навести уривок з книги знатного київського історика С.Голубєва “Київський митрополит Петро Могила та його сподвижники”. “Після повідомлення про участь в Хотинській битві біографічні свідчення про Петра Могилу до посвяти у сан києво-печерського архімандрита стають дедалі рідшими й уривчастими. На їх основі можна вивести лише один досить вірний висновок: після смерті свого опікуна С.Жолкевського Могила задумав переселитися з Бельського воєводства і у зв'язку з цим звертає увагу на Київську область. Він починає часто відвідувати Київ , де у той час митрополичну кафедру займав його друг, а може й наставник Іов Борецький, і купляє в околицях міста помістя. Часті стосунки з Борецьким не полишаються без впливу на релігійні погляди Могили, який почав брати діяльну участь у справах віри. Ця участь скоро досягає величезних розмірів в наслідок послідуючій за цим суттєвій зміні у долі молдавського воєводича. Розуміємо вступ його на києво-печерську архімандрію”. Після смерті 21 березня 1627 року печерського архімандрита Захарія Копистенського на цю посаду виявився ряд претендентів. Але, незважаючи на це, хоч і незначною кількістю голосів, перевага була надана Петрові Могилі. У 1628 р. польський король

Сигізмунд ІІІ затвердив Могилу на цій посаді. “Новий архімандрит, - відзначає у своєму нарисі про нього М.Костомаров, - зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвольних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську постинь, побудував за свій рахунок при лаврі богодільню для жебраків і задумав заводити при Печерському монастирі вищу школу”. На той час повернулися з різних університетів Європи послані ним, ще у його перші дні перебування в Лаврі, юнаки, які утримувалися за кордоном власними коштами Петра Могили. Вони й стали його першими помічниками в організації якісно нової системи освіти в Києві. Так було відкрито в Лаврі школу, яка відразу ж стала набагато авторитетнішою за Богоявленське (Братське) училище. Воно в цій конкуренції могло загинути. І це стривожило високих духовних осіб, які справедливо вважали, що училище треба зберегти. Вони звернулися до Могили з проханням порятувати навчалиний заклад. Архімандрит вирішив об'єднати школу з училищем. В такий спосіб творився найавторітетніший центр освіти в усій Україні. Сам Могила виділив власні кошти, на які було збудовано один з навчальних корпусів на Подолі, утримувалися викладачі й школярі.

Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалась вона за зразком польських шкіл вищого типу – колегій. Всього в ній навчалося понад 100 учнів. Однак було немало труднощів і незгод. З самого початку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень, які, до речі, відбиралися саме у них. Втім Могилою цей опір був знищений скоро: він покарав незговірливих іноків, усунув упертого ігумена Арсенія й, поставивши нового, уладнав з ним згідну зі своїми передбаченнями справу.

Та щойно розпочалося навчання, як виникли нові ускладнення. Київське братство, козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Наприкінці 1631 року 32 братчики Київського богоявленського братства склали акт, у якому Могила називався старшим братом, блюстителем і пожиттєвим опікуном братства. Прохання братства підтримав і новий митрополит Ісайя Копинський. А 12 березня 1632 р. до Петра Могили звернувся гетьман реєстрових козаків Іван Кулага-Петражицький з “Листом військовим”, у якому просив об'єднати школи, обіцяючи зі свого боку їх “твердо захищати, охороняти й за них до самой смерті стояти”. Вирішили об'єднати школи в одну, яка отримала назву Києво-Печерської колегії. Петро Могила за згодою братства став її “старшим братом”, “довічним охоронцем і наставником”.

Мине час, і колегія стане на честь Могили - Києво-Могилянською,

а згодом і академією, яка відіграла найвизначнішу роль у розвитку освіти й науки як в Україні, так і в Росії. А тоді, навесні 1632 р., студенти-ритори заснованого Могилою “гімназіума” склали і піднесли йому на Великдень панегірик “Евхарістірон, або Вдячність Петру Могилі”, у якому прославляли Могилу як першого, хто дав православній науці, “досі безплідній”, справжню вченість.

Між іншим, культурна й освітня діяльність Петра Могили не обмежувалася лише турботою про Київську колегію. Саме за його участю були відкриті колегії у Вінниці, Кременці, Гощі. Багато зусиль доклав він і до розвитку книговидавничої справи в Україні.

У квітні 1632 року помер польський король Сигізмунд ІІІ. В Кракові збирався сейм, на якому мало розглядатися питання про його наступника. Старий і хворий митрополит Київський Ісайя Копинський не міг рушити в таку далеку дорогу. Рада вищого духовенства вирішила послати від себе на сейм П.Могилу. Прибувши туди, архімандрит Києво-Печерської лаври заявив від імені всього українського народу, що київська депутація не братиме участі в сеймі, якщо негайно не буде прийняте рішення про повернення православних усіх захоплених у них уніатами монастирів і церков. Після тривалої дискусії сейм змушений був винести таке рішення. Ось що зробила одна людина, яка мала незламну силу волі, гнучкий розум і знання дипломатичної справи. Княжич за походженням, мало мав собі суперників за вихованням, був зразком ревної відданості в вірі й православ'ї – тільки один Могила міг на той час так невтомно боротися і так переможно вийти з такої нерівної боротьби.

Як козацькі посли, так і делегація духовенства на чолі з Петром Могилою виявляли неабияку активність на сеймі. Щоб забезпечити собі більшість, королевич Владислав склав спеціальний матеріал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство.

Однак він міг набути сили лише після затвердження “елекційним” сеймом. На ньому й почалися й основні дебати, що доходили мало не до бійок, особливо, коли в суперечку встрявали козаки. В діаріуші князя А.Радзивілла 1632 року зазначалося: “У понеділок (15 жовтня) козаки на сеймі говорили про унію з презирством, робили тисячі протестів і погроз і при цьому заявили: нехай Республіка не доводить їх до відчаю… Тут є багато попів та інших схизматиків, які розпалюють ворожі партії. Ми застосовуємо проти них всі наші намагання, але до сих пір становище досить важке…”

Говорячи про попів, Радзивілл, очевидно, мав на увазі делегацію православного духовенства на чолі з Могилою. Він дійсно разом з Адамом Киселем, Лаврентієм Деревинським і Вороничем постійно виступав на засіданнях сейму, захищаючи православних, і навіть особисто звернувся до новообраного 13 жовтня короля Владислава. Той, зваживши на ситуацію, задовольнив їх прохання, видавши “диплом”, яким гарантував більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в “Меморіалі”.

“Диплом” надавав повну свободу переходу як з православ'я в унію, так і з унії в православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Віддавалась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, заборонялося чинити всілякі образи православним людям.

Коли Петро Могила разом з брацлавським підсудком Михайлом Кропивницьким вітали Владислава з обранням, то дякували йому за рішення, підкреслюючи: “Розумно поглянув ти на наші прохання і справедливо розсудив їх”. Тим часом козаки і православне духовенство, очевидно, інспіроване однодумцями Петра Могили, в один з останніх днів сейму, зібравшись разом, прийняли рішення усунути від митрополії Ісайю Копинського як людину престарілу й хворобливу. Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу. Правда, на випадок, коли б король не побажав затвердити Могилу митрополитом, було обрано й іншого кандидата – вінницького підстаросту Михайла Ласку, чия мати – Гулевичівна – віддала свою землю під Київську братську школу. Були також обрані на єпископію Луцьку – князь Олександр Пузін, на Мстиславську – ігумен Віленського Святодухівського монастиря і ректор школи при ньому Іосиф Бобринович.

12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу і видав йому “привілей” на це. При цьому король відзначив, що добре знає Могилу, “коли той був ще у “світському званні” і коли “на очах його воював проти головного ворога Польщі Османа, царя туркцького”. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд за Пустинно-Микільським монастирем.

Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання “екзарха святого константинопольського трону”.

Настановлення Петра Могили митрополитом у Києві викликало незвичайну радість. Ученики братської школи складали йому гимни і панегірики. “Коли б ти задумав, - говориться до нього в привіті, - відправитися з Києва до Вільна і до країв українських і литовських, з якими радощами зустріли б тебе ті, которими наповнені суди, темниці й підземні в'язниці за непорочну віру східну!?” Печатники присвятили йому віршовану брошуру, що напечатали під заголовком “Евфонія веселобремячая”.

Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, так і освітній, будівничій, книгодрукування та ін.

Насамперед після повернення до Києва він звернув увагу на вилучення в уніатів й упорядкування давньої руської святині – Софійського собору. Після “хозяйнування” уніатів ця велична будова перетворилася на пустку й поступово руйнувалася. Першим ділом митрополита було надати церкві св. Софії величавого виду і посвятити її для богослужіння; він називав її “одинокою окрасою православного народу, головою і матір'ю всіх церков”. Петро Могила намагався відновити давню святиню Києва і разом з тим оживити в народі споминку старовини. Таким чином, він відновив церкву св.Василя; з руїн Десятинної церкви поставив нову камінну церкву, а підчас тих робіт найшов у землі домовину св.Володимира і переніс її до печерського монастиря, щоб люди могли її поклонитися, відновив також стару церкву Спаса на Берестові.

Петро Могила звернув увагу на те, що в церковні богослужебні книги, якими тоді користувалися в південній та західній Руси, вкралися неправильності й суперечності. Це було тоді тим гірше, що противники православ'я вказували на цю обставину, як на слубу сторону й стверджували, що в православнім богослуженні нема одностайності: в одній книзі про орден і сам предмет можуть бути одні вислови, а в другій – зовсім інші, і кожен священник може вживати того або іншого способу. Цим противники намагалтся доказати, що церква, не маючи одного голови, не зможе дотриматися правильності в своїх богослужебних книгах, а тим самим звертали на конечність підчинитися папі, як єдиному голові. Могила постановив, щоб у майботньому богослужебні книги не давалися в печать без перегляду й порівняння з грецькими першотворами і без його благословення. Він займався їх переглядом сам особисто.

Петро Могила дуже дбав, щоб завести одностайність у православнім богослуженні, щоб священники як слід виконували свої обов'язки, та щоб поправити їх моральність. Для цього у 1640 р. Могила назначив собор у Києві і на цей собор закликав не тільки духовних, а й світських людей, записаних в братствах; після його погляду на склад Церкви, світські люди мали право голоса у церковних справах. “Наша церква, - писав Могила в своїм окружнім посланні, - лишилася недоторканою в догмах віри, але дуже попсована що до обичаїв, молитв і благочестивого життя. Багато православних, ходячи на богослужіння іноверців і слухаючи їх науки, заразилися єресю, так що важко розпізнати: чи вони справжні православні, чи тільки так називаються? Інші ж, не тільки світські, але й духовні, просто покинули православ'я і перейшли до різних безбожних сект. Духовний і чернечий стан попав у нелад; недбалі настоятелі не стараються що до ладу і зовсім ухилились від прикладу давніх отців Церкви. В братствах покинули ревність і звичаї предківські; кожен робить, що хоче.” Могила заявляв, що він бажає повернути українську церкву до давнього благочестя, і думав, що цього можна досягти собором духовних і світських людей. Дії того собору не дійшли до нас, та мабуть результатом його нарад явилося нове видання “Требника­” в 1646 р. Цей “Требник” – подрібний збірник богослужень, довго служив провідною книгою цілій Росії і відомий під назвою “Требника Петра Могили”. В “Требнику” Могила не обмежився тільки викладом молитв і обрядів, а ще додав до нього пояснення й повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей “Требник” служив не тільки провидною книжкою для відправи служб, але щей мав значення научної книги для духовенства. Ціль книги виражена у вступі, де сказано: “Книга ця печатається не тільки для того, щоб священники в своїх приходах кожного дня, іменно ж у неділю й дні свят, читали й пояснювали його своїм прихожанам, але також, щоб світські люди грамотні вчилися таким способом християнської науки, щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а токож щоб у школах усі вчителі веліли своїм ученикам вчити цю книжку напам'ять”. Цей катихізис способом свого викладу послужив взірцем для усіх катихізисів пізніших часів. Він виложений в питаннях і відповідях і складається з трьох частин: в першій розбирається символ віри після членів, в другій – молитва Господня, в третій – заповіді.

В 1644 р. Могила написав твір “Лi θоς” , який складався з трьох розділів: в першому обговорюються тайни й обряди, в другому – церковний устав, в третьому – дві головні догматичні різниці між східною й західною церквами: походження святого Духа і верховне начальство папи. Взагалі, з оглядом на значення обрядів, Могила відрізняє єственні головні признаки від додаткових. Єственними він називає ті, що при всяких змінах форм мають лишитися непохибні, вони містяться:

- в матерії;

- в формі або слові;

- в інтенції (намірі) того, що відправляє службу Божу (богослуження).

Таким чином в тайні хрещеня вода становить матерію, виголошення слів: “хреститься на ім'я Отца, Сина і святого Духа” – форму, внутрішній намір або бажання того, що сповнює тайну, щоби звести ласку св. Духа – інтенцію. Зовсім так само в літургії єственну частину її становлять, крім внутрішнього н а м і р у священника: матерія, тобто хліб і вино, і форма, тобто освячуючі її слова Спасителя: “прийміть, їжте й пийте від неї усі”. Весь лад богослуження, в котрий прибрані або влучені єственні признаки, може змінятися в різних церквах. Відповідно до місцевостей, давніх звичаїві переказів, можуть існувати всякі обряди. Обряди можуть в одній і тій самій церкві після потреб часу змінюватися, доповнятися й скорочуватися, та не інакше, як на основі соборів. Кожен священник, зокрема, повинен точно виконувати все, що постановляють богослужебні книги, прийняті в той час. Такий був погляд знатного митрополита на весь лад зверхньго богослуження. Він завзято виступав проти римської церкви, але зовсім не з причин різниці богослужебного ладу, а за її догматичні похиби, між котрими перше місце займає признання абсолютного голови в особі римського папи.

Як тільки Петро Могила зайняв посаду митрополита, він реформував Київську братську школу в колегію, заснував другу школу у Винниці і завів при київськім братстві друкарню та підчинив їх київьському митрополитові. Цим було нарушено стародавній розпорядок патріярха Теофана, після которого київське братство підлягало тільки патріярсі. Але це було виправдано зробленими змінами: заснуванням монастиря і зміною школи на колегію, і тим, що колегію і монастир підтримував на свої власні кошти Петро Могила. Монастир мав тісний зв'язок із колегією. В ній містилися тільки монахи-наставники, їх всіх було взято з Печерської Лаври. Як вже говорилося, Могила підтримувал колегію й монастир за власний кошт: переписав на них дві лаврських волості, подарував колегії своє власне село Позняківку, крім цього час від часу давав грошові підмоги на будівлі й гроші для вчителів й учнів. За його прикладом і проханням, записана в братство шляхта допомогала колегії всякими дарами і щорічно вибирала старостів з-поміж себе для надзору й допомоги в підтримці. Колегію було утворено за зразком тодішніх висших европейських шкіл, за допомогою свідомих духовних осіб, а також світських людей, котрі б могли пильнувати правоти східної церкви і своєю освітою стати на рівні з тими, від кого вони повинні були охороняти права своєї церкви дорогою закона й втолоковування. Ідеалом Могили був такий український чоловік, котрий би, зберігаючи свою віру й свою мову, водночас рівнем своєї освіти і своїми духовними здібностямистояв на рівні з поляками, з якими доля зв'язала його в державних відносинах. До того ідеалу прямували й способи виховання й навчання, прийняті Могилою.

З наукового погляду колегія ділилася на дві конгрегації: висша і низшу. Низша конгрегація в свою чергу ділилася на шість класів: ф а р а або а н а л ь о г і я, де вчили одночасно читати й писати тьома мовами: слов'янською й грецькою; і н ф і м а - клас початкових відомостей; за ним клас г р а м а т и к и і клас с и н т а к с и м и: в обох класах навчали граматичних правил трьох мов - слов'янської, латинської і грецької, пояснювали й перекладали всякі твори, робили мовні практичні вправи, вивчали катихізис, арифметику, музику й нотний спів. Далі – слідував клас п о е з і ї, де викладали поетику і писали всякі можливі вправи у віршованні, як українською, так і латинською. За поетикою слідував клас р и т о р и к и, де учні вчилися складати промови. Висша конгрегація складалася з двох класів: ф і л о с о ф і ї, яку викладали після Аристотеля, приладженого до викладання у західних латинських провідних книжках, і поділялася на три частини: логику, фізику (теоретичне толковання явищ природи) і метафізику. У цьому класі навчали також геометрії та астрономії. Другим найвищим класом було

б о г о с л о в і є. Його вивчали після системи Томи Аквіната. В цьому ж класі викладали гомілетику й учні тренувалися в написанні проповідей.

Усі науки, за виключенням слов'янської граматики й катихізису, викладалися латинською мовою. Учнів примушували не тільки писати, але й раз-у-раз говорити цією мовою, навіть поза колегією: на вулиці, вдома. В цих цілях для учнів низшої конгрегауії були видумані довгі листи, вложені в покровець. Хто сказав що-небудь не по латинськи, тому давали цей лист, вписували туди ім'я учня, що провінився. Учень носив сей лист, доки не міг віддати його кому-небудь іншому, хто говорив не по латинськи. Першість, що надавали латинській мові, після заснування колегії, навело на неї небезбечну бурю. Між православними розійшлася чутка, що колегія неправославна, що наставники її, виховані за кордоном, заражені єресю, що в ній викладають науки по провідним книжкам іновірців. Навчають найбільше латинською мовою, мовою іновірців, а чинять це тому, щоб відвести молодь з дороги віриїхніх батьків! Громада легко присвоювала собі подібні погляди. Люди звикли до тої гадки, що латинською мовою відправляють богослуження і говорять вороги їхньої віри, ксьондзи, і тому вважали вивчання тієї мови неправославним ділом. Могила мав чимало противників, але це були невчені й негідні свого сану попи, велику кількість яких він усунув з їхніх місць. Крім того не сприяли йому всі сторонники Ісаї Копинського, котрий, як видно, сам говорив про неправослав'я свого суперника, що усунув його з метрополії. Лиха слава про Петра Мтогилу і його науковий заклад поширилася між козаками, які були готові жорстоко розправитися з тими, кого вважали ворогами віри. І справді – діло дійшло до того, що одного разу ватага народу, під проводом козаків, майже накинулася на колегію, бажаючи спалити її і повбивати наставників. “Ми, - писав опісля Сильвестер Коссів, тодішній префект київської колегії, - висповідалися й чекали що нами стануть кормити дніпрових осетрів, та на щастя Бог, бачучи нашу невинність і піклуючись про просвіту українського народу, розігнав хмару пересудів й просвітив серця наших земляків. Вони побачили в нас справжніх синів православної церкви. І з того часу поселенці Києва та інших міст не тільки перестали нас ненавидіти, але стали щоразу віддавати більше своїх дітей і величати нас Геліконом і Парнасом”. Ця подія, що загрожувала колегії, трапилася у 1635 році. В тім самім році, коли минула небезбека, Сильвестер Коссів видав твір “Екзегезисї или Апольогію Кіевскихї школї”, в ньому він захищав спосіб навчання, прийнятий в колегії. Першість, що надавали латинській мові, виправдовували в очах Петра Могили і наставників, яких він обрав за тогочасних обсавин. Українці, що навчалися в колегії, жили під польським володарством і готувалися до життя в суспільстві, пронизаним польським ладом і польськимим поглядами. В цьбму суспільстві панувала і глибоко укорінилася думка, що латинська мова є найголовнішою ознакою освіти, і хто краще володіє латинською, той гідніший зватися освіченою людиною. Українське шляхетство у той час дуже квапилося позбутися своєї народності, тому що русини-українці не були у великій пошані в поляків. Ті, що переходили в католицтво, з гордістю вважали себе поляками. Щоб усунути це, українцям, які зберігали свою віру й народність потрібно було присвоїти ті звичаї і признаки, які давали право на пошану, яка лічила освіченій людині. Латинська мова в тодішніх суспільських гуртках була, звісно, не тільки для релігійних суперечок з католиками, тому що у ті часи про “високі” предмети не говорили інакше, як латинською мовою, латинська мова вживалась у судах, сеймах, сеймиках і на всяких громадських сходинах. В колегії учні навчалися й тренувалися латинською мовою, нею проводились класові й публичні диспути. Тому одна сторона наволдила різні противні православ'ю докази, що були тоді в ззвичаю у католиків, друга заперечувала їх і обороняла православ'я. Таки диспути не обмежувалися тільки предметом віри, але простиралися й на всякі філософічні предмети. З організації диспутів ми бачимо, що Могила намагався виставити проти католицтва учених і зручних борців за українську церкву, що вміли б поражати ворогів їхньою власною зброєю. Відповідно тим практичним поглядам, Петро Могила надав також цей схоластичний характер усій науковій освіті, що набиралася молодб в колегії. Головною особливістю схоластичного способу науки, що існувала в західній Европі в середніх віках і ще панувала в ХVІІ ст., було те, що під наукою розуміли не стільки кількість і обсяг предметів, підлягаючих вивчанню, скільки форму або способи, що служили для правильного розкладу, відносин і значення предмету. Мало знати та гарно вміти користуватись малим запасом знань – це була мета освіти. Звідти нескінчений ряд формул, зворотів і класифікацій. Цей спосіб, як показав віковий досвід, мало допомагав розповсюдженню наукових предметів і давав змогу так званому вченому пишатися своєю мудрістю, коли він, насправді, був зовсім нгеуком або марнував час, труд і здібності на вивчення того, що було мало пригідне для життя і краще було б зовсім забути. Тай цей спосіб, при всіх своїх великих недоліках, мав однак і добру сторону в свій час. Він привчав голову до розумового процесу, служив, так сказати б, розумовою гімнастикою, що готувала людину займатися предметами знання з науковою правильністю. Не можна сказатит, щоби в західній Европі в часи Могили не було вже іншого способу науки, інших понять щодо знання, але ці засновки нової освіти, що так швидко і блискучо повели розум людський до великих винайдень в обсязі природних наук і до яснішого погляду на потреби розумового і матеріального життя, були далекі і майже не торкалися тодішньюї Польші, дарма що ще сто років тому вона була родинним краєм Коперніка. Для Петра Могили це було зовсім природньо зупинитися на тім способі навчання, що панував в краю, де він жив і для якого готував своїх українських питомців. Тим більше, що спосіб цей після його перегляду відповідав його найближчій задачі: виховати покоління оборонців української віри й української народності в польській громаді.

Після погляду на просвіту, освіта, що давала колегія Могили, повинно здаватися дуже одностороннім: учні, що скінчили курс в колегії, не знали законів природи настільки, наскільки вони були відкриті й досліджені тодішніми передовими вченими на заході; мало свідомими вони були і в географії, історії, науці права. Та доволі було й того, що вони стояли не нижче освічених поляків. Та щоб крім того оцінити ще й важливість зробленої Петром Могилою зміни в розумовім житті українського народу, треба поглянути на той стан, в якому перебувало розумове життя на Україні до того, і тоді його заслуга покажеться вельми значною, і успіх його заходу безмірно важливим у своїх наслідках. В краю, де протягом віків панували умови ліннощі, де широкі верстви народу перебували з огляду на свої поняття майже в первісному стані, де духовні одинокі провідники якого-небудь розумового світла махінально і недбало виконували обрядові форми, не розуміючи їхнього значення, не мали поняття про єство релігії, де приймалися тільки слабі початки освіти, придушувані нерівною боротьбою з чужинським і неприязним ладом освіти… В краю, де українську мову, українську віру і навіть українське походження напятновували печатю темноти, нечемності і негідності з боку пануючого племені – в тім краю нараз з'являються сотні українських молодців із здобутком тодішньої освіти, і вони не соромляться називатися Українцями, вони виступають із здобутою наукою для оборони своєї віри і народності!

Хоча київська колегія надавала перевагу латинській мові із шкодою грецької. Все таки вона працювала й над розвитком української мови й письменсива. Учні виробляли проповіді українською. Ті, що виходили з колегії у сані священників, могли научати народ, а братськім монастирі не минула ні одна святочна служба, коли б незчисленному народові, зібраному в храмі, не говорилися б проповіді або не пояснювався катихізис православної віри. Проповідування з того часу стало звичайним явищем в українських церквах, у Московщині проповідб була явищем майже нечуваним. Учні київської колегії займалися також віршованою літературою і мали до неї особливе вподобання, але після польських взірців писали силабічним розміром, як виявилося, зовсім не відповідним природі української мови, що до наголосу. Головний же недолік тодішніх віршописців- це те, що вони розуміли під поезією тільки форму, а не зміст.

Учні складали святочні вірші найбільш на Різдво Христове і співали, ходячи по домах. Ці верші переймав і зберегав навіть народ, хоч вони й різко відрізняються від народних святочних пісень своєю незручністю, дивоглядністю і недостачею поезії. Проби учнів київської колегії в драматичній поезії мали велике значення й важливі наслідки, тому що вони в майбутньому стали зародженням українського театру. Початок драматичної поезії в Києві було положено “вертепами”. Так звалися маленькі переносні театри, які учні носили з собою, переходячи з хати до хати на свято Різдва Христова. У тих театрах дійовими особами були ляльки, а учні за них розмовляли. Предметами вистав були різні події з іторії різдва і молодості Христа. Такі вертепи існували дуже довго, і, мабуть, у давні часи вони мало чим відрізнялися від пізніших. Крім вистав релігійни, у вертепах (як можна здогадатися з прикладу пізніших часів), для забави глядачів, представляли різні яви з народного щоденного життя.

За цією первісною формою слідували “дійства” або вистави, взяті з священної історії, де з'являлись різні уособлені поняття. Такі вистави найбільш популярними були в єзуітів, а потім вже перейшли до київської колегії.

Мова, якою писали тоді учні київської колегії свої проби, була дуже віддалена від живої мови народної і була мішаниною слов'янської мови з українською і польською, з великою кількістю різниз високопарних висловів. Треба відмітити, що після Петра Могили книжкова українська мова почала потроху відчищуватися від польонізмів, і вироблялася нова книжна мова, що послужила основою нинішній російській мові. В українських комічних творах мова книжна наближалася до мови народної української.

Вороги православ'я кожного випадку намагалися робити колегії всяке лихо. В 1640 році Могила в своім універсалі скаржився на те, що “намісник київського замку, потакуючи злобі ворогів колегії, навмисне наслав свого повновласника, який порозумівся в корчмі з деякими іншими людьми і напав на учня Гоголевського, винив його у якійсь поганій справі, а намісник без подальшого слідства катував його”. Це було зроблено з тим наміром, щоб учні, наляканні подальшим розслідуванням. Розбіглися. Ця подія була настільки важлива, що Петро Могила був приневолений їхати на сейм і просити від польського уряду провного захисту для своєї школи.

Вже тоді Петро Могила, як він сам писав, втратив більшу частину свого майна. Воно пішло н а уладження школи й церкви. Його власність і власність печерського монастиря з трудом могли приспорювати доходів на утримання колегії, тому що вони були спутошені то набігами татарськими, то межиусобицями з козаками. Отже митрополит був приневолений просити допомоги у різних братств. Крім усього всього, він дуже старався, щоб підтримати своє улюблене діло. В своїм духовнім заповіті, написаним, швидше за усе, тоді, як він чув себе близьким до смерті, він говорить: …”Вбачаючи, що упадок святої віри в українськім народі походить не з чого іншого, як з цілковитої недостачі освіти й науки, дав я обіцянку Богові моєму – все своє майно, що я дістав від батьків, і все, що не залишилось би тут з доходів, призбируваних з поручених мені святих місць, з маєтно-збурених храмів Божих, з яких залишилися сумні руїни, по чати на засновини шкіл в Києві”… Колегію він називає в заповіті своїм единственны мъ залогомъ , і, бажаючи “залишити її укоріненою в потомственні времена”, як посмертний дар відписує їй 81000 польських золотих, цілу свою бібліотеку, четверту частину свого срібла, деякі цінні речі і. На вічний спомин про себе, свій срібний митрополичий хрест і саккос.

Визначний політичний і культурний діяч, меценат, філософ, письменник – таким увійшов в нашу історію Петро Могила. Виснажений хворобою, чекаючи смертної години він складав заповіт. Звичайно ж, основне місце в ньому відводилося його улюбленому витвору – колегії, що вже за життя митрополита стала називатися Києво-Могилянською.

Петро Могила помер останнього дня 1646 року, встигнувши навести лад у всіх своїх паперах, розподілити все, що мав. Це саме той випадок, коли можна сказати: людина підготувалася до смерті і поставила логічну крапку в своїх земних діянніх. Тривалий час у Київській академії щороку 31 грудня відбувалася панахида, на яку збиралося все вище духовенство міста. Академія свято берегла пам'ять про свого великого благодійника.

Його поховали на вказанному ним самим місці у великій печерській церкви біля лівого криласа. Він заповів, щоб йому не ставили ніяких монументів чи надгробків. Пам'ятником Петрові Могилі лишилася славетна академія.

Тепер треба поставити логичну крапку й зробити деякий висновок. На мою думку, Петро Могила добре розумів значення духовної культури в житті українського народу. Саме завдяки йому був зроблений значний крок у розвитку вищої освіти на Україні. З його ім'ям пов'язане рохгортання системи вищої та середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він став фундаментатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української академії та Київського університету.

Український народ завжди гаряче підтримував свою вищу школу, пов'язуючи з нею великі сподівання у боротьбі за незалежність. Під час визвольної війни, коли вирішувались і закріплювались у міжнародних угодах такі життєво важливі для України питання, як держава і націонільні незалежність, свобода віросповідання тощо, чільне місце серед них віджводилось Києво-Могилянській колегії. В статтях Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів твердилося: “…Колегія Київська має залишитися при колишніх правах, згідно з старовинними привілеями”.[4]

Діяльність Петра Могили відіграла значну роль у розвитку вітчизняної освіти, науки і культури, сприяла пробудженню свідомості українського народу, усвідомленню ним своєї гідності.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Олесь Білодід “Загадка Петра Могили Київ, старовина. - 1993 - №3 - С. 5-39

2. Історія України в особах ІХ-ХVІІ ст. - Вид-во Укр., 1993. - 396 с. (С. 255-265)

3. Грушевський М. “З історії релігійної думки на Україні” - К., Освіта, 1992, - С. 94-102

4. Костомаров М. “Історія України в життєписах визначних її діячів”. - Львів, 1918, - 493 с. К.: Україна (репринт) С. 193-234

5. Хижняк З.І. “Києво-Могилянська академія”. – 2-е вид., перероб. і доп. - К: Вища школа, 1981 - С. 39-53

6. Слабошницький М. “З голосу нашої Кліо”. - К.: Фірма “Довіра”; 1993. - 225 с.; С. 202-205

[1] Голубєв С. Киевский митрополит Петр Могила. «Киевская старина», Т.П. – К., С.2.

[2] Голубєв С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Т.1. – К., 1883. –

С. 17-19.

[3] Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Т. 1. – К., 1883. –

С. 17-19

[4] Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – 2-е вид., перероб. і доп. - К: Вища школа, 1981 - С. 51